Читати книгу - "Дона Флор та двоє її чоловіків"

Розважалися й подруги дони Флор: дона Норма, яка знала все місто, ніяк не могла визначити, хто ж той наречений із передбачення; дона Амелія все шукала його серед своїх знайомих і дона Еміна, яка щиро змагалася за кандидатуру Мамеда, сирійця, її співвітчизника, антиквара і теж удівця, який хоча і жив по сусідству, але рідко бував у Баїї, бо їздив провінцією, скуповуючи поточені короїдами дерев’яні ікони, клишоногі стільці, надщерблений кришталевий посуд і навіть нічні горщики. Мамед? Та він же страшніший за моє життя, ще гірший за професора Епамінондаса — казала дона Флор.

Навіть дона Енеїде не полінувалася прийти з Шаме-Шаме зі своїм кандидатом у кишені; вона всіляко агітувала дону Флор розглянути як варіант її родича, нотаріуса, який жив десь на берегах Сан-Франциско, сорокап’ятирічного, плішивого, але досить дотепного та заможного чолов’ягу на ймення Алуїзіо. На думку дони Енеїде, він найбільше з усіх відповідав описові дони Динори. І хоча він не мав ученого ступеня, зате у нього була власна адвокатська контора і багато постійних клієнтів, аж доки на свою голову не подався в політику.

Єдиним його недоліком, вважала дона Енеїде, було те, що колись він перебував у цивільному шлюбі, проте в церкві не вінчався. Вжитися з дружиною їм не вдалося, й уже понад десять років тому вони розлучилися. Замолоду Алуїзіо був масоном, безбожником і зневажав церковні обряди, але зараз був уже готовий вінчатися, якби для нареченої це було важливо. А доні Флор, вважала дона Енеїде, цілком достатньо і церковного шлюбу, для багатьох людей лише він і чинний, адже благословення дає сам Господь, натомість цивільний шлюб — це порожня формальність, здійснена суддею. Дона Енеїде вже написала родичеві лист, красномовно звеличуючи красу і доброту дони Флор. «Я ще не звар’ювала, й не хочу ні заміж виходити, ні з кимось знайомитись, а тим більше їхати в той малярійний Сан-Франциско». Дона Флор була обурена: це ж треба, щоб дона Енеїде, яка називала себе її подругою, додумалася запропонувати їй цей ганебний шлюб у вигнанні. Маячня це все, навіть посміятися нема з чого.

Кожен претендент на руку і серце дони Флор мав ті чи ті риси створеного доною Динорою образу. І тільки Принц був зовсім на нього не схожий: він не мав ані грошей, ані вченого ступеня, ні статури, ні зросту, та й вік був не той. Коли він раптом з’явився в їхньому кварталі і став тривожно фланірувати туди-сюди повз кулінарну школу «Смак і Мистецтво», дона Флор прийняла його за залицяльника однієї з молоденьких учениць або ж коханця котроїсь із заміжніх.

Частенько вона бачила, як дівчат приводять до школи попід ручку їхні кохані, а після занять зустрічають і проводжають додому. Знала дона Флор і про те, що деякі заміжні жінки хвацько наставляють роги своїм чоловікам, використовуючи заняття в школі як прикриття для приємніших розваг. Вони пропускали уроки або ж бували тільки на початку заняття, коли дона Флор диктувала рецепти: записували їх у зошит, щоб показати як доказ власної старанності. Насправді ж вони збували час у домах побачень. Ось що відразу ж спало на думку доні Флор, коли вона побачила Принца, який замислено стояв під ліхтарем і безперервно курив; також вона подумала, що це, вочевидь, хлопець однієї з її наймолодших дівчаток, адже й у самого було ще геть хлоп’яче личко.

Але минали дні, тижні, а поруч із ним вона жодного разу не побачила котроїсь зі своїх учениць, одначе він і надалі в різний час, навіть пізно ввечері, незмінно стояв на одному і тому ж місці, дивлячись на її вікна. Тоді дона Флор дійшла висновку, що цього дивного юнака нічого не пов’язує з її ученицями. Якщо це так, до кого ж тоді звернені його погляди і тужливі зітхання?

Марилда! Справді, як же вона раніше не здогадалась? Оскільки дівчина більше часу проводила у Флор, аніж у себе вдома, він зробив висновок, що то її сестра чи племінниця: обидві вони були смагляві, з ніжною матовою, ледь рожевуватою шкірою, такий незвичний відтінок може бути лише внаслідок змішання крові індіанця й білого.

Цікаво, а як сама Марилда до нього ставиться? Приймає його залицяння чи дає йому відкоша? Дівчина, либонь, уже готова до стосунків, через два роки закінчить кулінарні курси і їй цілком можна буде заручатися й виходити заміж. Марилда теж помітила юнака, та відразу ж зрозуміла, що залицяється він не до неї; хто ж так запав йому в серце? Можливо, запальна Марія чи красуні-доньки доктора Івеса, або ж, зрештою, чому не тендітна вчителька Балбіна, хто його знає? Але він завжди стоїть під ліхтарем, а звідти видно лише вікна вітальні дони Флор, де вона, Марилда, засиджувалася допізна, слухаючи радіо і читаючи романи для молодих дівчат. Отже, цей нерішучий і замріяний незнайомець гине за нею?

Спостерігаючи за ним крізь жалюзі, Марилда видихнула: «Красивий!» Вона вже готова була пожертвувати залицянням Месенаса, свого однокурсника, її ровесника. «Елегантний юнак», — погоджувалася дона Флор; іще зовсім молодий, йому десь двадцять три, щонайбільше двадцять чотири роки, ідеальний вік для стосунків. Треба буде все про нього довідатися, з’ясувати, що він робить і де працює. Мабуть, багатий, усе на те вказувало, інакше не міг би годинами стовбичити на вулиці, підпираючи ліхтар, навпроти будинку дони Флор.

Утім, хоч скільки Марилда всміхалася незнайомцю — все марно, — він жодного разу не всміхнувся навзаєм. Вона навмисне виходила прогулюватися людною площею або сиділа в задумі на балюстраді дворика при церкві святої Терези — у місці, наче спеціально створеному для таємних побачень: над головою прозора небесна блакить, попереду темний морський оксамит, а поруч столітні стіни храму і терплячий дон Клементе, завжди готовий благословити вкрадливий поцілунок юних відступників.

Одначе Принц не пішов за нею ні на велелюдну площу, ні до спокійних стін храму, що височів над морем. Він незмінно підпирав ліхтар, ніби його до нього прикували, і тужливо поглядав на вікна кулінарної школи. Отже, якщо не через Марилду страждав той печальний незнайомець, то хто ж, як не Флор, була його пасією?

Такого висновку дійшли подруги