Читати книгу - "Чорний принц, Айріс Мердок"

— О Господи, хіба ти мусив?

Раптом Прісцилла стала спокійно волати. «Спокійно волати» звучить як оксиморон, але я називаю так на диво керовані ритмічні крики, які супроводжувалися такою собі істерикою. Істерика лякає нас, бо вона добровільна і недобровільна водночас. Страшно стає через те, що все здається глядачам умисним, але має свій, як виявляється, невпинний ритм, наче заведена машина. Немає сенсу просити людину в істериці «контролювати себе». «Обравши» істерику, вона вже відмовилася від звичної нам комунікації. Зараз Прісцилла сиділа на ліжку, судомно хапала повітря зі звуком «у-у-у-ух!», потім скрикувала «а-а-ах!», закінчувала якимось клекотливим риданням, потім знову хапала ротом повітря й кричала, а далі — все спочатку. Звуки вона видавала жахливі: болісні та замордовані. За життя я чотири рази бачив жіночу істерику: раз це була моя матір, коли батько вдарив її, раз — вагітна Прісцилла, раз — інша жінка (і про це я волію забути) і тепер — знову Прісцилла. Я повернувся до Крістіан і спантеличено здійняв руки.

До кімнати, вишкіряючись, зайшов Френсіс Марло.

Крістіан сказала:

— Бреде, тобі краще піти, зачекай унизу.

Перший сходовий проліт я минув бігцем, але на другому пригальмував. Поки я дістався до дверей вітальні, де панували відтінки темно-коричневого та індиго, у будинку запала тиша. Я ввійшов до кімнати і стояв там, широко розставивши ноги й важко дихаючи.

З’явилася Крістіан.

— Вона припинила, — зауважив я. — Що ти зробила?

— Дала їй ляпаса.

— Гадаю, я зараз зомлію, — зізнався я, сів на канапу й затулив обличчя долонею.

— Бреде! Ось, хутчіш ковтни бренді…

— Можна мені печива чи чогось такого? Я не їв цілий день. Чи навіть відучора.

Тієї миті я справді почувався млосно: таке враження, що тобі на голову опускають чорний baldacchino[73], який поглинає світло, і ти вже нічого не бачиш. А тепер, коли переді мною з’явилися бренді, хліб, печиво, сир і сливовий пиріг, я зрозумів, що заплачу. Минуло вже чимало років відтоді, коли я востаннє просльозився. Той, хто часто плаче, напевно, навіть не здогадується, яке дивне явище — сльози. Я пригадав, як налякалися в «Книзі джунглів» вовки, побачивши, що Мауглі плаче. Чи то сам Мауглі налякався й думав, що помирає? Вовкам більше відомо про сльози, вони дивляться на них з погордою й легкою відразою. Я тримав келих бренді обома руками, дивився на Крістіан і відчував, як на очах бринить тепла волога. Разом із неминучими відчуттями прийшло вдоволення. Це була перемога. Імовірно, будь-які сльози — це перемога. Чи дорогоцінний дар.

— Бреде, дорогенький, не…

— Я ненавиджу насилля, — урвав її я.

— Не можна дозволяти їй так чинити й далі, вона стомлюється; учора плакала півгодини…

— Гаразд, так, гаразд…

— Моя бідолашечка! Я намагаюся робити все якнайкраще, чесне слово. Не так-бо й весело, коли в будинку живе хтось майже божевільний. Я роблю це для тебе, Бреде.

Мені вдалося проковтнути шматочок сиру, але на смак він був як мило. Натомість від бренді мені поліпшало. Я жахливо засмутився, побачивши Прісциллу, — це було втілення розпачу. Але про що свідчили мої дорогоцінні сльози? Вони були — і не могли бути чимось іншим — сльозами чистої радості, чудесною прикметою змін, що відбулися зі мною. Я увесь — матеріально й фізично, — усе моє єство, уся моя вдача повнилися екстазом кохання. Я дивився перед собою крізь теплу сріблясту завісу сліз і бачив обличчя Джуліан: напружене й зосереджене, наче у пташки, воно зависло в повітрі, мов видіння Спасителя, що заспокійливо являється в пустельній печері самітникові, який помирає від голоду та втрачає глузд.

— Бреде, що сталося? Ти маєш незвичний вигляд, з тобою щось відбулося; ти такий гарний, наче святий чи щось таке; наче зійшов з якоїсь бісової картини — знову здаєшся молодим…

— Ти ж не покинеш Прісциллу, правда, Кріс? — запитав я й витер рукою сльози.

— Ти нічого не помітив, Бреде?

— Ні, а що?

— Ти назвав мене «Кріс».

— Правда? Як колись. Гаразд, ти ж так не вчиниш? Я заплачу тобі…

— Ох, забудь ти про ті мідяки. Я попіклуюся про неї. Уже знайшла нового лікаря. Її потрібно лікувати уколами.

— Добре. Джуліан.

— Що ти кажеш?

Я чомусь промовив ім’я Джуліан уголос. Підвівся з канапи.

— Кріс, якщо не заперечуєш, я піду. У мене є дуже важливі справи. — Думати про Джуліан.

— Бреде, прошу… Ну, гаразд, не затримуватиму тебе. Але я хочу, щоб ти дещо сказав мені.

— Що?

— Ох, що ти пробачаєш мені чи щось таке. Що ми помирилися чи щось таке. Ти знаєш, я просто кохала тебе, Бреде. Тобі моя любов здавалася якоюсь руйнівною силою чи прагненням влади, але мені просто хотілося втримати тебе. Насправді я тому й повернулася — до тебе й для тебе. Там, в Америці, я думала про тебе і про те, якою була дурепою. Звісно, я не помішана на романтиці. Розумію, що тоді в нас нічого б не вийшло, ми були такі молоді та, Господи, які ж нерозумні. Але я бачила в тобі щось, що не давало мені спокою. Мені часто снилося, що ми возз’єднуємося, розумієш, ночами, у справжніх снах.

— Мені теж, — зізнався я.

— О Господи! І це були такі щасливі сни. А потім я прокидалася й згадувала, як саме ми розійшлися; і бачила поруч із собою старе тупе Евансове обличчя — ми спали в одному ліжку майже до самого кінця. Знаю, я казала тобі різні мерзенні речі про бідного Еванса, а потім пошкодувала про це, напевно, справила жалюгідне враження — насправді я не зневажала Еванса, не ненавиділа його й не хотіла, щоб він помер; усе було зовсім не так, мені просто було нудно з ним і взагалі в тому місці. Єдине, що тримало мене там, — це можливість заробити гроші. Не малювання, чи дихальні вправи, чи глибинний психоаналіз. Я навіть гончарувала, Господи, спробувала там геть усе. Але наприкінці лише гроші мали значення. Та я завжди знала, що існує інший світ, гадаю, якийсь духовний світ, який десь чекає на мене. І, повернувшись сюди, я просто сподівалася, що знайду тут дім, домівку просто у твоєму серці…

— Моя найдорожча Кріс, що за дурниці.

— Ох, точно, але все одно… знаєш, я раптом відчула, що ти відкрився для мене, саме для мене… я можу ввійти у твоє серце, і на килимку перед дверима написано «Ласкаво просимо»… Бреде, скажи ці гарні слова, скажеш? Скажи, що пробачив мені, скажи що ми насправді возз’єднаємося й нарешті знову будемо друзями.

— Звісно ж, я пробачив