Читати книгу - "Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко"

Я сиділа й силилася  скласти чергову відеоекскурсію вулицями Києва. Адже останнім часом місто так змінилося. Вже три дні, крім Роми, мене бентежили ще й мурали. Так, оті дивовижні малюнки на  усю сіру стіну багатоповерхівки. Це ж не просто мистецтво, це дивовижна графіка з душею, філософією й змістом, своїми для кожного перехожого. З   дві тисячі чотирнадцятого року тридцятеро  українських та іноземних художників розписали вже більше ста п’ятдесяти стін міста.  Мій улюблений мурал – портрет дівчини, що приміряє вишиванку. Масштабна робота  австралійського художника Гвідо ван Хелтена. А все чому? Вразився чоловік красою українок – і наніс на  стіну шістнадцятиповерхівки, що на бульварі Лесі Українки, світловолосу задумливу пані.

Деякі мурали я сама сфотографувала, до деяких підібрала вдалі світлини з інтернету – назбирався доволі значний матеріал. Вступом послугувала історія про саму ідею - заповнити пусті стіни київських будинків ефектними символічними малюнками, зробленими  водостійкою фарбою. Інтернет просвітив. Реально відкрила для себе цікавинку. Виявляється, автор зробити Київ яскравим – режисер Гео Лерос. Він розробив проект CityArt, до якого входили мурали будинків та фасадів, іменні лавочки, та зацікавив ним мера міста. З того часу почали з’являтися в Києві перші іменні лавочки у парку Шевченка та перші легальні мурали.  Виділили спочатку у Києві  усього сорок стін для розмальовки великими зображеннями. Це були легальні мурали, але ж і без нелегальних не обійшлося. І от усю цю красу я намріяла вмістити у піший туристичний маршрут Києвом, який би починався  від Ботанічного саду, йшов повз Університет, потім на Золоті ворота, далі  на Андріївський узвіз і на Набережну. Проте, маршрут виявився завеликим, а охочих так довго блукати і слухати про малюнки, хоч і великі, не особливо то й багацько. Тому поки що сиділа і придумувала заманушку – текстик: «Непогано було б у вихідний вийти з родиною на прогулянку та побачити мурали, зробити фотографії…..»  Текст далі не складався. Чому? Як тут щось складеться, коли із зали  доноситься віртуозний храп у два чоловічі голоси? Це Рома з татом такий концерт без замовлень організували. Один на дивані, інший – на килимку, бо перший скинув другого в процесі опанування території. Перший – це мій тато. Дипломатичний консиліум «Що робити з нашою любов’ю? Моєю і Роминою», який дві години відбувався у кухні, закінчився  тим, що напилися до чортиків і побилися. Передбачувано. А потім помирилися і поснули  на дивані в обнімку. В процесі сну тато зіштовхнув Рому на підлогу.  А йому там краще – місця більше. Я  тата вкрила пледом, а  Ромі подушечку принесла й ковдрочку м’якеньку. П’яний тато добрий, а Рома такий смішний і милий. Мамочки, як я його люблю! 

Танька нап’ялила навушники, начхала на всю цю кокофонію  й щось строчила, намагаючись спіймати музу ( а головне – утримати) за хвоста, чи що там у муз – ніжки, ручки, лапки, пір’я?  Її нахабно настигло натхнення й вчепилося так, що кліщами не відскубеш.  А вона й не пручалася. Танька взагалі місяць, як корчить із себе  видатну письменницю.  Я підігрую, не зізнаюся, яким макаром вона стала переможницею того клятого конкурсу.  Хакер Льоня накрутив стільки лайків, що обскакати Таню не зміг жоден учасник.  

 Питається, навіщо я сама робила з Таньки зірку? Щоб сидіти другу годину в кімнаті, як миша під віником – боятися усього, а особливо, що  буде вранці, замість того, щоб поговорити з подругою й заспокоїтися. 

—    І як тобі пишеться? – не второпаю. Я можу плідно працювати лише в тиші.

—    Строчиться! Нінок,  заціни. Сцена пристрасті.  Слухай! « Алєкс повільно підійшов до Розалі, потіг шворочку від  бантика на її блузочці, сподіваючись швидко звільнити кохану від зайвої тканини, але заплутався. Не було досі у Алєкса досвіду розв’язування бантиків.  Пристрасть просто кипіла всередині тіла, а особливо набряк його «милий друг», який у цій ситуації взяв керівництво процесом  на себе, відключивши мозок. Алєксу не залишалося нічого, як порвати к чертям і ту блузочку, і ту благеньку спідничку, і трусики теж стіг одним махом… Що їх там стягувати, стринги, нещасний непотрібний клаптик…»

—    Тань, у тебе треба ноут відібрати. Хвороба розвивається! Графоманія! Що ти пишеш?

—    Як що? Сцену неймовірної пристрасті! Це модно! Ти що, таке не читаєш? Ну, ти дика, Ніна! Герой зараз у мене тут сторінок на п’ять буде оволодівати героїнею,  разів так  три, нє, чотири у різних позах. Вона ж має отримати задоволення. Та й мені не завадило б. Я зараз допишу, а ти перевіриш помилки, ага? А то тролять мене, що мови не знаю. А я ж творець, мені ж не до мови, тут мають почуття переливатися через край, випльоскуватися й змушувати заздрити читача, як там тій героїні кайфонуло, оргазмами накрило так, що не розуміє, на якому світі.

—    Що значить, тролять, бо мови не знаєш? А усе інше нормально? Це реально читають? – я вирішила на власні очі подивитися її рейтинги. Я руку до цієї ахінеї не прикладала, але рейтинги просто зашкалювали… О часи! О норови!

—    Скажемо так, не хтось, а пів універу читає!  Ти зараз образила велику письменницю Кутузову Тетяну ….. Дві тисячі підписників і  залайкали вже по саме не хочу.

—    Та бачу, як тебе облайкали й просять ще такого ж да побільше. Строчи, Таня, а то народ голодний. Годуй пристрастями. Ти хоч близько переживала те, що описуєш?

—    Тут можна пофантазувати, а чо?

—    Нічо!  А це що за чорт із зеленими ріжками? – посередині  сторінки щось чудне розташувалося, зелене, бенькасте.

—    Аватарка. Я не хош свою фотку ліпити. Я там негарна… - бомбезний аргумент.

—    А тут? Тут взагалі чорт якийсь? Чи чортиха? Я не розберу…

—    Ну то нехай знають, що я чортяка ще та,- либиться, реально чортяка.

До  першої ночі Танька дописала  кульмінаційну сцену гріхопадіння головної героїні. Я вичитала усю цю ахінею, від якої не стільки збуджуєшся, скільки сміятися хочеться, завантажили усе це на сайт  і навіть під храп заснули, бо реально очі злипалися.