Читати книгу - "Мій недолугий бос, Ксенія Стрілець"

Аделіна

Коли батьки нарешті переступають поріг зі словами “Вибач за запізнення, люба”, я видихаю з полегшенням, хоча б мала злитись через їх запізнення. Вони прийшли і це вже нагорода для мене.

– Вітаємо тебе з таким важливим днем. Ти талановита дівчинка не тільки в танцях і ця студія тому доказ, – каже тато, вручає мені букет і міцно обіймає. – Ми пишаємось тобою, донечка.

Незважаючи на квіти, що опинились між нами, я все одно тулюсь до рідної людини та чомусь плачу від його слів.

– Ти чого плачеш? Ти таке чудове свято влаштувала, – каже вже мама і тато розтискає обійми, щоб пропустити її до мене. – Вітаю тебе, моя квіточка. Ти досягла того, чого так хотіла і далі буде ще краще. Це лише початок, і хоча попереду ще багато роботи та щасливих митей, пов'язаних с цим буде ще більше.

– Я думала, що ви не хотіли, щоб у мене все вийшло, – чомусь вирішую сказати це в голос, від чого батьки нахлобучують брови.

– З чого ти це взяла? – обурюється мама.

– Ти постійно казала, що я маю навчатись бізнесу, працювати в компанії батька і що моя танцювальна справа – це лише виляння сракою, – після моїх слів, очі від здивування вилазять не лише у батьків, а й у Софії та Вадима, що стоять поруч. 

– Мила, вибач, якщо я тебе образила, – знітилась мама. – Ти безперечно талановита, інакше б не мала стільки титулів та нагород.

– З моєю допомогою, – вставляє Вадим і мама лише усміхається на його слова.

– Але ж ти і сама розумієш, що танці це не на все життя, тому ми і хотіли, щоб ти здобула гідну освіту. І звісно, ми планували, що ти будеш працювати в компанії, бо ти наша єдина дитина і має ж хтось успадкувати компанію, але це не обов'язково. Ти обрала власний шлях і змогла поєднати танці та бізнес, а більшого ми і бажати не можемо. Подивись на цю красу, – мама озирається навкруги. – Ми пишаємось тобою! Вибач, якщо змусила тебе думати інакше, – тону в маминих обіймах, а у самої наче гора з плечей  падає після її слів. 

Те, чого я так боялась, виявилось лише моїми страхами. Я так боялась провалу, що сприймала всі слова батьків в штики, а виявляється вони і не мали на увазі того, що я собі нафантазувала. Можливо, мені просто не вистачало, щоб вони прямо сказали ті слова, що зараз сказала мама, а не тримали їх в собі, тим самим вселяючи в мене невпевненість.

– Дякую, мам, – шепочу і відпускаю її.

– Головне, щоб ви з Денисом не забували, що життя не складається лише з роботи. Он, ще вечірка не закінчилась, а він вже у справах побіг. А жити коли?

– Облиш хлопця, він з брокером та юристом хіба що не живуть в порту останні дні, – каже тато, вигинаючи груди колесом, і стає на захист Дениса. – Ті митники наче показились і почали вивантажувати товар з контейнерів, а їх сім, та ще й сорокафутових. Та Аделіна і так це знає, а тому розуміє, що є справи на які ти не можеш впливати і тоді доводиться жертвувати особистим часом, – здається, що цими словами тато виправдовує не лише Дениса, а й власні вчинки двадцятирічної давнини, коли змушений був пропускати сімейні свята, через передбачувані проблеми на роботі, але мене більше хвилюють слова мами, які не одразу до мене дійшли.

– Денис приходив? – запитую у мами і уважно дивлюсь на неї, щоб зрозуміти чи не жартує вона.

– Так, – здивовано уточнює. – Ми зустріли його біля входу. Ви хіба не бачились? – обводить поглядом друзів, і я слідую її прикладу, але ті лише розгублено здіймають плечима.

– Приходив чоловік, що сплатив рахунок за меблі, – нервово каже Вікторія, що ховалась за спинами батьків. – Залишив квіти, і пішов, – киває на вазу з величезним букетом червоних троянд.

Значить прийшов таки. Квіти він мені залишив. А слово “Вибач” він мені не хотів сказати? Рішення приходить миттєво, і я як завжди довго не думаю над його правильністю.

– Ви за головних, – тицяю пальцем у Вікторію та Вадима, а сама зриваюсь з місця, хапаю той самий букет і рушаю на вихід.

– Покажи йому хто тут головний, Аделька! – кричить навздогін Вадим.

– А що взагалі сталося? – слідом доноситься голос мами.

Ну тримай штани Денис Вікторович, бо всі твої відмовки вже скінчились.

Зараз я той самий олень на дорозі, на яких постійно бурчу, бо поспішаю сказати Коваленко все, що думаю стосовно його поведінки. Те що у нас не вийшло поговорити за останні дні, зовсім не означає, що я відмовилась від цієї ідеї, просто не хотіла ще більше псувати собі настрій перед таким важливим для мене днем і дати йому можливість самому вирішити хто ми є один одному.

Студія вже відкрилась, а Дениса все ще в роздумах, але його вже нічого не врятує від розмови зі мною. Ні відмазки про роботу, ні велика зайнятість. Навіть якщо ця розмова буде останньою для нас, я все одно висловлю йому свою ноту протесту.

– Слухаю, – кажу, коли відповідаю на дзвінок Вадима.

– Аделька, чи правильно я тебе зрозумів, що ти їдеш придушити Коваленка?

– Правильно зрозумів. Ти хочеш допомогти мені сховати тіло, коли я з ним закінчу?

– Що ти таке кажеш? – лунає переляканий голос подруги.

– Ти на гучному зв'язку і Софія тебе теж чує, – із запізненням каже друг.

– Не хвилюйся люба, він нічого не відчує, бо він сухар, – кажу трохи голосніше, звертаючись вже до подруги.

– Здається, ти забула мені розповісти, як звабила мого учня…– робить паузу – але про це ми поговоримо пізніше. А от що важливо, так це, чи знаєш ти його адресу?

– Знаю, бо раз забирала тебе від його будинку, – кажу впевнено, інакше чого б я туди їхала.

– Може тоді б ти хотіла знати і номер квартири? – каже загадково, а у мене лунає думка “це що моя правильна подруга?”.

– Не завадило б, – так само солодко відповідаю. Я планувала подзвонити йому щойно опинюсь біля будинку, але з пропозицією Софії, наша зустріч буде більш… яскравою. 

Вже і не рада, що взяла із собою квіти, бо руки просто відвалюються від такої ваги. Саме тієї миті, мені так хотілось кинути в нього тими трояндами, а зараз я навіть не впевнена, що у мене будуть сили здійснити їх політ, бо руки вже тремтять від напруги. І ще ці колючки. Чому ніхто не зрізає їх, перш ніж продати квіти?