Читати книгу - "Мій недолугий бос, Ксенія Стрілець"

Тисну на кнопку і не прибираю палець, тримаю, поки по той бік дверей розноситься скажений звук, а чоловічий голос голосно чортихається.

“Клац” замком і двері відчиняються, а на порозі стоїть Денис, лише в спортивках, з вологим всклокоченим волоссям і голим торсом…а це я здається вже згадувала. “Так, зберись розмазня” звертаюсь до себе подумки.

– Привіт! Який приємний сюрп…

– Привіт. Ти забув свій віник, – переступаю поріг не чекаючи на запрошення і щосили притуляю квіти з довгими гострими колючками до його тіла. Оголеного тіла. Дякую тим, хто все ж не позбавив шипів саме ці квіточки, бо красномовний вираз обличчя Дениса, для мене, як бальзам на душу.

– І я радий тебе бачити, – чую за спиною, а сама не зупиняючись, прохожу в глиб квартири.

– Чому ти пішов з відкриття?

– Ну, я приніс тобі квіти, – кладе на столешню троянди, а мою увагу привертають сліди від колючок, що залишились на його тілі, від обіймів з ними. Руки так і тягнуться торкнутись їх, щоб вилікувати зранене тіло, але я навпаки схрещую їх на грудях, щоб не піддатись спокусі.

– Господи, мені що кожне слово з тебе витягувати кліщами? Тиждень ховаєшся від мене по кущах. Все ще ґедзики б'ють через мої родинні зв'язки з Костою? Так я про них не знала і не просила. А раз вже так вийшло, то я ніяк не можу це змінити. Ми провели чудові вихідні разом і що змінилось, коли Джакомо виявився моїм дідом? Поясни, бо я не розумію.

– Нічого, – стає за столешню і спирається на неї руками. – Нічого не сталось і між нами це нічого не змінило.

– А що…

– Тссс… я ще не договорив. Я знаю, що все почало рушитись в ту мить, але той факт, що синьйор Коста виявився твоїм дідом нічого не змінює. Злитись на тебе через це було б безглуздо.

– От-от, – вставляю і одразу ж замовкаю під його важким поглядом, який означає, що він ще не закінчив.

– Я злився на Косту, бо він грав з нами, а я такого не люблю. 

– А зі мною ти чому поводився наче чужий? 

– А як ти собі це уявляєш? Ти була моєю помічницею на перемовинах, і саме це бачив Коста напередодні, а потім приїздить і заявляє, що він твій дід, а мені що продовжувати щипати тебе за дупцю? 

– Звісно що ні.

– Отож-бо й воно. Просто потім все якось вийшло з під контролю. Я не міг не поступитись своїм місцем Лідії, а отже і втратив змогу поговорити з тобою в літаку. А потім ви відмовились їхати зі мною в таксі, і знову нагода була втрачена. З понеділка почались проблеми на роботі і я просто втратив відчуття часу.

Якщо дивитись з такого ракурсу, то в його словах є сенс, але я все одно зла.

– А біля ресторану, що сталося? Жабу проковтнув? – не знаю до чого це призведе, але йду напролом і поки не дізнаюсь, що він там собі надумав, так просто він мене не здихається.

– Ні, не проковтнув, бо та жаба висла на тобі…Аделька, – мелодійно протягує прізвисько, яким мене називає Вадим. 

Ах ти ж ревнивий півень!

– А з якого часу друзям не можна вечеряти разом? 

– Я ж не знав, чи здогадується твій “друг” про моє існування, я міг бовкнути щось зайве, – примружується, вдивляючись в мою реакцію. А яка у мене може бути реакція? Я закипаю, як той чайник з гудком, ще трохи і мені зірве кришку.

– Але ж ти все одно погодився зустрітись наступного дня і не прийшов, – ставлю питання руба.

– А я прийшов. Якраз вчасно, щоб побачити, як ви цілуєтесь, – тепер вже він складає руки на грудях. – Це теж по дружньому?

– А якби ти зачекав лише секунду, то побачив, що це був дружній жарт. Вадим просто хотів мене розважити, бо один мугиряка не прийшов на зустріч.

– То це я винен що ти цілувалась з другом?

– Ми ще підлітками якось спробували поцілуватись, так нас обох ледве не знудило.

– Ця інформація мені ніяк не допомагає.

– Господи, та мої цицьки виросли на його очах. 

– А от це точно зайве уточнення.

– А-а-а! Та ми, як близнюки від різних матерів, ми не приваблюємо один одного фізично. Ми завжди були друзями, ними і залишимось. І так, ця дружба включає в себе і обійми, і дурнуваті прізвиська, і такі от дурні жарти, свідком якого ти став, але такі вже ми є… дурнуваті, – розвожу руками. – Ти звикнеш.

Кутики його губ, як проблиск надії, здригаються на моїх останніх словах, але ніхто з нас не поспішає закінчити розмову, ми маємо з'ясувати все зараз, або ніколи. 

– А сьогодні, що знову сталося, що ти прийшов, а потім знову втік? Чому не підійшов? Як той страус, щось собі надумав і голову в пісок засунув, а я божеволію, намагаючись зрозуміти в чому знову завинила. Я останні дні собі місця не знаходила все думала, що ж я зробила, що ти став таким переляканим. Я думала, що нам було добре разом. Хоча ти трохи і бісиш мене, – кажу як є і тим самим зізнаюсь, що сумувала, а він продовжує стояти не рухаючись. –  Чого мовчиш?

– Не хотів тебе перебивати, – стегном спирається на стільницю. – Якщо тобі є ще що сказати, то продовжуй.

– Ну от, казала ж, що бісиш.

– Значить все сказала, – робить висновок, і відштовхується від столу. – За квіти вибач, не знав, що ти не любиш троянди. Наступного разу виправлюсь. Стоп! – зупиняє, тикнувши в мене пальцем, коли я відкрила рот, щоб заперечити його слова по нелюбов до троянд. – Ти вже все сказала, тепер моя черга. Стосовно страуса ти права, сам не знаю, що на мене найшло. Побачив, як та жаба-друг тебе кружить і подумав, може я щось неправильно зрозумів у наших з тобою стосунках і насправді ти зустрічаєшся з цим гелевим хлопчиком. Занадто багато його було під час наших останніх зустрічей.

Таки приревнував. І це після того, скільки всього я розповіла йому про друга.

– А-р-р, як взагалі можна бути спритним в бізнесі, офігенним в ліжку і таким недолугим у стосунках з дівчиною? 

Уважно дивиться на мене, а потім тягнеться до телефона і починає тицяти по екрану.

– Ми ще не договорили, а ти схопився за телефон. Ти що знущаєшся?