Читати книгу - "Лабіринт духів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– У цьому немає потреби, Варґасе. Ти й так сьогодні зробив для мене досить. Іди відпочинь трохи, завтра ми матимемо довгий і напружений день. Зустрінемося вранці за сніданком.
Поліціянт поглянув на неї, не надто переконаний. Алісія всміхнулася йому.
– Зі мною все буде гаразд. Обіцяю.
– Револьвер у тебе напохваті?
– Я спатиму з ним, наче зі своїм новим плюшевим ведмедиком.
– У тебе ніколи не було плюшевого ведмедика. Хіба що плюшевий чортик…
Алісія нагородила його однією з тих усмішок, що відчиняють двері й розтоплюють силу волі. Варґас опустив очі.
– Що ж, гаразд. Дзвони тоді князю тіней, щоб повідати йому свої маленькі таємниці, – сказав він, прямуючи до дверей. – І замкнися на ключ.
– Варґасе?
Поліціянт зупинився на порозі.
– Дякую.
– Досить уже дякувати мені за дрібниці.
Алісія трохи зачекала і, коли кроки поліціянта стихли внизу сходів, узяла слухавку. Перш ніж набрати Леандро, глибоко вдихнула й заплющила очі. Номер-люкс не відповідав. Алісія знала, що Леандро має інші номери в готелі «Палас», хоча й ніколи не мала бажання запитувати, для чого вони йому. Вона подзвонила до приймальні. Нічна чергова впізнала її голос, не було навіть потреби казати, кому вона телефонує.
– Одну хвильку, сеньйорито Ґріс. Зараз я вас з’єднаю з сеньйором Монтальво, – промовила телефоністка мелодійним, попри таку пізню годину, голосом.
Алісія почула на лінії однотонний звуковий сигнал, а потім на тому кінці зняли слухавку. Дівчина уявила, як Леандро сидить у темряві в котромусь із номерів готелю, споглядаючи в очікуванні світанку на площу Нептуна внизу й на небо Мадрида, затягнуте чорними хмарами.
– Алісія, – повільно промовив він безбарвним голосом. – Я вже гадав, що ти мені не подзвониш.
– Вибач. У мене був приступ.
– Мені шкода це чути. Зараз краще?
– Просто чудово.
– Варґас із тобою?
– Ні, я сама.
– Із ним немає проблем?
– Ні, жодних.
– Якщо хочеш, щоб його прибрали, я міг би…
– Не треба. Нехай буде поруч, про всяк випадок.
Запала мовчанка. Коли Леандро замовкав, не чути було ані його дихання, ані будь-якого іншого звуку.
– Дозволю собі зауважити: я тебе не впізнаю, Алісіє. Але, у кожному разі, я радий, що ви добре ладнаєте. Я гадав, що ти можеш не схотіти з ним працювати, зважаючи на його історію…
– Яку історію?
– Ніяку. Це не має значення.
– Коли ти так кажеш, я починаю хвилюватися по-справжньому.
– Він не розповідав тобі про свою родину?
– Ми не розмовляємо на особисті теми.
– У такому разі я не хотів би бути тим, хто…
– Що сталося з його родиною?
Леандро знову замовк. Алісія майже бачила, як він посміхається, облизуючи губи.
– Варґас утратив дружину й доньку в автомобільній аварії років три тому. Кермував п’яним. Донька була твого віку. Тяжко йому тоді довелося. Мало не витурили зі служби.
Алісія нічого не відповіла. Вона почула дихання Леандро, який прошепотів у слухавку:
– Він тобі нічого цього не розповідав?
– Ні.
– Мабуть, не хоче ворушити минуле. У кожному разі, сподіваюся це не стане проблемою.
– А якою проблемою це мало би стати?
– Алісіє, ти знаєш, що я ніколи не втручаюся в твоє особисте життя, хоча, їй-богу, іноді мені важко збагнути твої смаки і схильності.
– Я не розумію, про що ти.
– Алісіє, ти чудово розумієш, про що я.
Дівчина вкусила себе за губу й проковтнула слова, що обпікали їй язик.
– Це не стане жодною проблемою, – врешті промовила вона.
– Ну от і чудово. А тепер розповідай, що в тебе є для мене.
Алісія глибоко вдихнула й стиснула кулак так, що аж нігті вп’ялися в шкіру. Одначе, коли дівчина почала свою розповідь, голос її звучав із покірливою і мелодійною інтонацією, яку вона випрацювала, спілкуючись із Леандро.
Протягом кількох хвилин вона коротко переказувала події, що сталися від часу їхньої останньої розмови. Розповіді бракувало барв і деталей. Алісія обмежилася тим, що перелічила послідовність кроків, не пояснюючи, що її спонукало діяти саме так. Оминула вона й важливий епізод викрадення книжки Віктора Маташа з її помешкання вчора вночі. Леандро, як зазвичай, спокійно слухав і не перебивав. Закінчивши розповідь, Алісія змовкла, відпочиваючи, поки Леандро перетравлював її слова.
– Чому в мене таке враження, що ти не розповідаєш мені всього?
– Не знаю. По-моєму, я нічого важливого не оминула.
– Отже, що ми маємо в підсумку: огляд автомобіля, який, імовірно, було використано для, так би мовити, втечі, не виявив ніяких суттєвих свідчень, окрім слідів боротьби, яка не призвела до смерті, і начебто списку чисел, який ми не можемо ні з чим пов’язати і який, можливо, узагалі не має жодного стосунку до справи. З іншого боку, ти далі наполегливо гнеш свою лінію з книжкою цього Маташа, лінію, що мене турбує, позаяк розкриття низки бібліографічних таємниць може виявитися хай і неймовірно захопливим, однак цілковито некорисним для наших потуг відшукати Маурісіо Вальса.
– Є якісь новини від поліції, що провадить офіційне розслідування? – запитала Алісія, сподіваючись повернути розмову в інший бік.
– Нема ніяких важливих новин, і не варто тобі на них очікувати. Досить сказати, що є люди, які не схвалюють того, що нас запросили на свято, нехай навіть і через задні двері.
– Через це за мною стежать?
– Через це і через те, що вони найпевніше так і не повірили – і це цілком природно, – що, знайшовши пана міністра цілого й неушкодженого і передавши його в подарунковій обгортці, ми вдовольнимося тим, що всі лаври й медальки дістануться нашим друзям із поліції.
– Якщо ми його знайдемо.
– Скажи-но, це просто показний брак віри чи ти маєш мені щось сказати?
– Я лише мала на увазі, що важко знайти того, хто, либонь, не хоче, щоб його знайшли.
– Напевне ми цього не знаємо, отже, не будемо зважати на ймовірні побажання пана міністра. Як і на побажання наших колег із Головного управління поліції. Тому я раджу тобі поводитися з Варґасом стримано. Відданість – це звичка, якої не позбуваються за один день.
– Варґасові можна довіряти.
– Це мені каже жінка, яка не довіряє навіть сама собі. Я не розповідаю тобі нічого такого, чого ти сама ще не знаєш.
– Не турбуйся. Я буду обережна з ним. Ще щось?
– Подзвони мені.
Алісія хотіла побажати доброї ночі, коли почула, що Леандро, як завжди, уже поклав слухавку.
19
Блідо-блакитний вогник свічки, що плаває в калюжці розтопленого воску, догоряє. Вальс підносить руку, якої вже не відчуває, до тьмяного сяйва. Шкіра на руці фіолетова, майже чорна. Пальці розпухли, а нігті починають відпадати. Із
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лабіринт духів», після закриття браузера.