Читати книгу - "Дуже погана няня , Кетрін Сі"

– У мене є водій, – буркнула я.

– Ну, сьогодні твій водій – я, – усміхнувся він, не відводячи очей від дороги.

Коли машина під’їхала до великого особняка, я мимоволі напружилася. Батьки завжди любили несподіванки, але Джон був особливим випадком. Його впевненість могла їх або вразити, або... занадто вразити.

– Непоганий будиночок, – зауважив він, паркуючись біля парадних дверей.

– Це не будинок, це музей, – пробурмотіла я, виходячи з машини.

Двері відчинилися ще до того, як ми встигли піднятися сходами. На порозі стояли мої батьки: мама – усміхнена, елегантна, з келихом білого вина в руці, і тато – трохи офіційний, але з тим теплом у погляді, яке завжди нагадувало мені, що я в безпеці.

– Трейсі! Ми вже почали думати, що ти знову потрапила в якусь пригоду! – Вигукнула мама, обіймаючи мене. Потім її погляд упав на Джона. – А це хто?

– Це Джон, – поспішила відповісти я, перш ніж він встиг щось сказати. – Він просто підвіз мене додому.

– Просто підвіз? – Підняв брови тато, і я зрозуміла, що їм уже цікаво.

Джон, звісно, не розгубився.

– Приємно познайомитися. Джонатан, – він простягнув руку моєму татові, який одразу її потиснув.

– А-а, Джонатан, – протягнула мама, кидаючи погляд на мене. – Дуже приємно. Я Анна, а це мій чоловік Роберт. Ми так раді бачити, що у нашої Трейсі є такі уважні друзі. — Помітно виділяє слово “друзі”. 

– Він не... – почала я, але мене тут же перебила мама.

– Заходьте всередину! Ви, напевно, зголодніли? Ми якраз думаємо, що приготувати на вечерю.

– Насправді, я... – почав Джон, але мама не дала йому завершити.

– Ви ж залишитесь, правда? Ну як можна відмовитися від домашньої вечері?

Він лише усміхнувся і кивнув, а я закотила очі.

☆☆☆

Через кілька хвилин ми вже сиділи у вітальні. Мама поставила перед нами легкі закуски, а тато відкрив пляшку червоного вина.

– Джоне, – почав він, з цікавістю дивлячись на нього, – Чим ви займаєтеся?

– Переважно працюю з Адамом, – відповів Джон, коротко, але ввічливо.

– О, з нашим дорогим Адамом! – Мама засяяла ще більше. – Він такий чудовий хлопець. Як ви познайомилися?

Я знала, що Джон не захоче розповідати всю історію, тому поспішила змінити тему:

– Мамо, це не допит.

– Допит? – Мама підняла брови й подивилася на тата. – Роберте, ти теж це чуєш? Я просто хотіла дізнатися трохи більше про хлопця, який, здається, так дбає про нашу дочку.

– Мамо! – Я ледь не подавилася вином.

– Ну, а що? – Посміхнувся тато. – Джон виглядає досить надійно. Я вже починаю думати, що він, можливо, майбутній наречений нашої Трейсі.

– Наречений?! – Я майже скрикнула, але Джон лише тихо засміявся.

– Думаю, поки що це трохи передчасно, – сказав він із лукавою усмішкою.

– А я думаю, що ні, – наполягала мама. – Такий хлопець – справжня знахідка. Чому б і ні?

Я поклала голову в долоні, здавшись. Моє життя було офіційно театром абсурду.

– Якщо це ваша спроба зробити мені приємно, то вона дуже оригінальна, – пожартував Джон, але я бачила, що йому зовсім не незручно.

– Ми просто хочемо, щоб наша Трейсі була щасливою, – сказав тато, наповнюючи келих Джона. – А ти, схоже, можеш її трохи розважити.

– У цьому я справді хороший, – усміхнувся він, і я зрозуміла, що батьки йому вже подобаються.

А вони, судячи з усього, теж були від нього в захваті. Погода за вікном стала доволі гнітюча, але ніхто не звертав уваги. 

Під вечір погода за вікном стрімко погіршилася: небо затягнули густі хмари, і вже за кілька хвилин по дахах і вікнах почав гучно стукати дощ. Грім періодично розривав тишу, створюючи майже кінематографічну атмосферу. Я намагалася не показувати свій страх від різких звуків грому. 

– Ох, який жахливий дощ, – вигукнула мама, визираючи у вікно. – Джоне, ти не можеш їхати в таку негоду!

– Не хвилюйтеся, я впораюся, – ввічливо відповів він, але мама вже махнула рукою.

– Нічого подібного. Ти залишишся на ніч у нас. У нас є чудова кімната для гостей – дуже затишна.

– Мамо, це не обов’язково, – спробувала втрутитися я, але це було марно.

– Трейсі, не будь такою егоїстичною, – втрутився тато з хитрим поглядом. – Молодій людині небезпечно їхати додому в таку погоду.

– Я дійсно не хочу створювати незручностей, – сказав Джон, але я помітила, як кутики його губ піднялися в ледь помітній усмішці. Хитрий лис. 

– Ніяких незручностей! – Запевнила мама, а потім швидко додала: – Трейсі, покажи йому, де кімната для гостей.

– Що?! Чому я?

– Тому що ти й так сидиш без діла, – відповіла мама, навіть не дивлячись у мій бік.

Я важко видихнула, зрозумівши, що сперечатися марно.

Провівши Джона до кімнати для гостей, я ледь стримала бажання грюкнути дверима.

– Ну що, влаштовуйся. Постіль свіжа, рушники у ванній, – промовила я швидко. – Якщо щось потрібно, знайдеш сам.

– Ти дуже гостинна, – зауважив він з усмішкою, спираючись на дверну раму.

– Добраніч, Джоне, – відрізала я, розвернулася і пішла до своєї кімнати.

Я зітхнула з полегшенням, коли нарешті опинилася одна. Переодягнувшись у піжаму, я вирішила забути про цей божевільний день. 

☆☆☆

Все було так добре, але не довго. Мій спокій тривав рівно годину. Тихий стукіт у двері змусив мене насторожитися.

– Заходь, – відповіла я, думаючи, що це мама чи тато.

Двері прочинилися, і на порозі з’явився Джон.

– Що ти тут робиш? – Прошипіла я, встаючи з ліжка.

– Просто вирішив перевірити, як живе моя майбутня наречена, – він увійшов до кімнати, наче вона належала йому, й почав уважно роздивлятися все довкола.

– О, тільки не починай, – закотила я очі.

– Цікаво, цікаво… – він підійшов до полички з книгами. – Класика, любовні романи, навіть трилери. Ти багатогранна особистість.