Читати книгу - "Фараон"

— Звідки?.. — вигукнув Рамзес.

— Як це звідки? А данина з азіатських народів? Фінікія винна вам п’ять тисяч талантів, і я ручуся, що вона їх віддасть, якщо не станеться нічого непередбаченого. Але, крім неї, ізраїльтяни винні три тисячі талантів, філістимляни і моавітяни по дві тисячі, хетти — тридцять тисяч… Зрештою, я не пам’ятаю дрібниць, але знаю, що загальна сума становить сто три чи сто п’ять тисяч талантів.

Рамзес кусав губи; на його рухливому обличчі видно було безсилий гнів. Він опустив очі й мовчав.

— То це правда?.. — раптом зітхнув Гірам, вдивляючись у намісника. — То це правда?.. Бідна Фінікія, але бідний і Єгипет!..

— Що ти кажеш, достойний князю? — спитав царевич, нахмуривши брови. — Я не розумію твоїх слів.

— Ти знаєш, царевичу, про що я кажу, бо ти не відповів на моє запитання, — сказав Гірам і підвівся, ніби збираючись іти. — Але я не відступаюся від своєї обіцянки… Ти матимеш сто талантів.

Він низько вклонився, але намісник змусив його знов сісти.

— Ти щось приховуєш від мене, князю, — мовив він голосом, в якому чулася образа. — Я хочу, щоб ти пояснив мені, яке лихо загрожує Фінікії чи Єгиптові…

— Невже ти, наступник фараона, не знаєш про це? — спитав Гірам, завагавшись.

— Нічого не знаю. Я майже місяць пробув у храмі.

— Але саме там і можна було дізнатись про все.

— Ти скажеш мені! — крикнув царевич, стукнувши кулаком по столу. — Я не люблю, щоб зі мною жартували!

— Я скажу, якщо ти, царевичу, заприсягнешся, що ніхто більше про це не знатиме… Хоча… не можу повірити, щоб наступника трону не сповістили про це.

— Ти не довіряєш мені? — спитав здивовано царевич.

— В такій справі я вимагав би клятви навіть від самого фараона, — відповів Гірам рішуче.

— Тоді… присягаюсь моїм мечем і знаменами нашого війська, що нікому не розкажу того, що ти мені зараз відкриєш:

— Годі, — мовив Гірам.

— Я слухаю.

— Ти знаєш, царевичу, що зараз діється у Фінікії?

— Навіть і про це не знаю! — перебив роздратовано намісник.

— Наші кораблі, — зашептав Гірам, — з усіх кінців світу повертаються на батьківщину, щоб за першим сигналом перевезти людей і скарби кудись за море… на захід.

— Навіщо? — здивувався намісник.

— Бо Ассірія хоче поневолити нас. Царевич розреготався.

— Ти з глузду з’їхав, достойний муже! — вигукнув він глузливо. — Ассірія хоче поневолити Фінікію?.. А що ж ми на те? Ми — Єгипет?

— Єгипет уже пристав на це. Намісникові кров ударила в голову.

— Спека поплутала твої думки, старче, — сказав він Гіраму спокійним тоном. — Ти навіть забув, що така справа не могла б обійтись без дозволу фараона і… мого!

— І це буде. Тим часом уклали угоду самі жерці…

— З ким?.. Які жерці?..

— З халдейським верховним жерцем Бероесом, уповноваженим царя Ассара, — відповів Гірам. — А хто з вашого боку?.. Не можу сказати напевно, але, здається, достойний Гергор, достойний Мефрес і святий пророк Пентуер.

Царевич зблід.

— Не забувайсь, фінікійцю, — мовив він, — що ти обвинувачуєш у зраді найвищих сановників держави.

— Ти помиляєшся, царевичу, — це зовсім не зрада. Адже верховний жрець країни і міністр його святості можуть провадити переговори з сусідніми державами. І зрештою звідки ти знаєш, що все це діялось не з волі фараона?

Рамзес мусив визнати в душі, що така угода не була б зрадою державі, а свідчила б тільки про зневагу до нього, наступника трону. То он як жерці ставляться до нього, який за рік може бути фараоном… Так ось чому Пентуер виступав проти війни, а Мефрес підтримував його…

— Коли це сталося? Де? — спитав царевич.

— Здається, вони уклали угоду вночі, в храмі Сета під Мемфісом, — відповів Гірам. — А коли?.. Добре не знаю, але, здається, того дня, як ти виїжджав з Мемфіса.

«От негідники! — думав намісник. — То оце так вони шанують моє становище… Виходить, вони дурили мене, показуючи стан держави? Якийсь добрий бог будив мої сумніви в храмі

Після хвилинної внутрішньої боротьби він сказав:

— Неймовірно!.. І доти я не повірю в те, що ти кажеш, доки ти не даси якихось доказів,

— Докази будуть, — відповів Гірам. — З дня на день може приїхати до Пі-Баста великий ассірійський посол Саргон, друг царя Ассара. Він прибуде нібито на прощу до храму Ашторет, принесе дари тобі, царевичу, та його святості, а потім ви укладете угоду. Насправді ж скріпите печаттю те, що вирішили жерці на погибель Фінікії, а може, й на ваше лихо.

— Ніколи! — вигукнув царевич. — Яку ж винагороду Ассірія мусила б дати Єгиптові?..

— Оце мова, гідна царя: яку винагороду дістав би Єгипет? Бо для держави кожна угода добра, аби тільки вона щось на цьому виграла. І, власне, це мене дивує, — вів далі Гірам, — що Єгипет робить невигідну для себе справу. Адже Ассірія забере, крім Фінікії, майже всю Азію, а вам, ніби на глум, лишить ізраїльтян, філістимлян та Сінайський півострів. Звичайно, що в такому разі пропаде належна Єгиптові данина і фараон ніколи не забере цих ста п’яти тисяч талантів.

Намісник похитав головою.

— Ти не знаєш, — сказав він, — єгипетських жерців. Жоден з них не прийняв би такої угоди…

— Чому? Фінікійське прислів’я мовить: «Краще ячмінь у стодолі, ніж золото в пустелі». Можливо, Єгипет, відчувши свою слабкість, схотів би краще задарма мати Сінай і Палестину, аніж воювати з Ассірією. Але ось що мене дивує… Адже не Єгипет, а Ассірію зараз легше перемогти: в неї ускладнення на північному сході, війська у неї мало, та й те нікудишнє. Якби Єгипет напав на неї зараз, він переміг би цю державу, забрав би незмірні скарби з Ніневії й Вавілона і раз і назавжди встановив би свою владу в Азії.

— Ну от, ти сам бачиш, що такої угоди не може бути, — мовив Рамзес.

— Я тільки в одному випадку зрозумів би таку угоду, якби жерці хотіли знищити владу фараона в Єгипті… А вони до цього прагнуть ще з часів твого діда, царевичу.

— Ти знову кажеш щось несусвітне, — відповів намісник. Але в душі відчув неспокій.

— Може, я й помиляюсь, — відповів Гірам, пильно дивлячись йому в вічі. — Але вислухай мене, царевичу.

Він присунув свого стільця ближче і мовив стишеним голосом:

— Якби фараон оголосив війну Ассірії і виграв її, він мав би: велике віддане йому військо, сто тисяч несплаченої данини, близько двохсот тисяч талантів з Ніневії й Вавілона, нарешті, зо сто тисяч талантів щороку з підкорених країн. Такі величезні багатства дозволили б йому викупити заставлені в жерців