Читати книгу - "451° за Фаренгейтом"

— Керрі, — прошепотів він.

Вона не почула.

— Керрі, — знову прошепотів він. — Я хочу тобі щось сказати. Цілий місяць збирався тобі сказати… завтра вранці буде…

Але дружина, поринувши в свої думи, осяяна блакитним світлом зірок, сиділа і навіть не глянула на нього.

Він міцно заплющив очі.

“Якби ж то сонце ніколи не сідало, — думав лій, — якби ж то зовсім не було ночі”. Бо протягом цілого дня він складав збірні будинки майбутнього селища, сини були в школі, а Керрі клопоталася господарством — прибирала в хаті, куховарила, поралася на городі. Але коли сонце сідало, коли вже не треба було висаджувати квіти, грюкати молотком, забивати цвяхи, розв’язувати задачки — тоді до них у пітьмі, наче нічні птахи, зліталися спогади. Ти чуєш, як вони шурхотять по чорному даху, мов перший дощ нового сезону нескінченних дощів. Ти прокидаєшся від холодного дріботіння — але то ніякий не дощ, а просто повільно скапують, цокотять, шелестять, падають, тихо ширяють і летять назустріч світанку спогади.

Дружина поворухнулася, трохи повернула голову.

— Уїлле, — мовила вона нарешті, — я хочу додому.

— Керрі!

— Тут ми не вдома, — сказала вона.

Він бачив її очі, блискучі, повні сліз.

— Керрі, потерпи ще трохи.

— Вже всякий терпець урвався!

І наче у сні, вона витягала шухлядки комода, діставала стосики носовичків, сорочки, білизну і складала все це на комод зверху, не дивлячись, просто брала в руки й складала. Це вже давно стало звичкою. Стане отак, витягне речі, постоїть мовчки, а тоді покладе все на місце і з застиглим обличчям знову лягає в постіль і думає. Він боявся: а раптом котроїсь ночі вона спорожнить усі шухляди й дістане старі валізи, що стоять коло стіни?

— Уїлле… — в її голосі не було гіркоти, він звучав тихо, невиразно, безбарвно, мов місячне світло, при якому було видно все, що вона робила. — За оці шість місяців я вже стільки разів по почах говорила тобі це, що просто соромно. Ти тяжко працюєш, будуєш місто. Коли чоловік так важко працює, дружині не слід бідкатися й засмучувати його. Але я мушу виговоритися. Найбільше мені шкода дріб’язку. Навіть сама не знаю, якісь дурниці. Гойдалка перед ґанком. Плетене крісло-гойдалка. Вдома, в Огайо, сидиш літнього вечора, дивишся, хто пройде, хто проїде. І наше чорне розладнане фортепіано. І посуд із гранованого шведського скла. І меблі у вітальні… авжеж, вони громіздкі, достоту стадо слонів, і старі, я й сама знаю. І китайська люстра з підвісками, які дзеленчать від подуву вітерця. Отак сидиш на ґанку липневого вечора, балакаєш з сусідками. Все це дурниці, нісенітниця… так, дрібнички. Але чомусь тільки й думаєш про них, як прокинешся о третій ночі. Ти вже вибач мені.

— Та чого ти вибачаєшся, — мовив він. — Марс — чужинська місцина. Він і пахне дивно, і з вигляду дивний, і на доторк дивний. Я й сам про це думаю ночами. Ми ж бо приїхали з гарного міста.

— Воно таке зелене, — сказала вона. — Навесні і влітку. А восени — жовте й червоне. А який гарний у нас був дім, і який старий, господи, йому років вісімдесят, а то й дев’яносто. Я ночами, бувало, дослухалась, як він розмовляє, шепоче. Адже дерево сухе — поруччя, і ґанок, і пороги. Чого б не торкнувся — все відгукується. Кожна кімната по-своєму. А коли в тебе розмовляє весь дім, це наче родина, що зібралася вночі біля тебе й заколисує. Таких будинків тепер по будують. Щоб дім отак обжити, потрібні кілька поколінь. А ця хатина, де ми живемо зараз, навіть не знає, що я тут, їй байдуже, жива я чи померла. І голос у неї бляшаний, а бляха ж холодна. В неї і пор немає, щоб усотувати в себе роки. І льоху немає, щоб складати припаси на паступний рік. І горища немає, щоб тримати там торішній мотлох і всяку всячину за попередні роки ще до твого народження; а без горища немає минулого. Якби в нас, Уїлле, було тут хоч щось із того, знайомого, ми б і до нового призвичаїлись. А нам тут усе, геть усе чуже, та й поки віку не звикнеш.

Він кивнув у пітьмі.

— Я й сам думав про те, що ти кажеш.

Вона дивилася на місячні виблиски, що вигравали на валізах біля стіни. Він побачив, як вона простягла до них руку.

— Керрі!

— Що?

Він підвівся, опустив ноги на підлогу.

— Керрі, я утнув несосвітенну дурницю. Впродовж усіх цих місяців я чую, як ти злякано розмовляєш у сні, і діти не сплять, і вітер гуде, і Марс за стіною — оті висохлі моря і все інше… і… — Він затпувся, проковтнув клубок у горлі. — Ти мусиш зрозуміти, що я зробив і чому я так зробив. Усі наші гроші, які були на нашому рахунку в банку, геть усі паші заощадження за десять років, я витратив.

— Уїлл!

— Я викинув їх, Керрі, присягаюся, змарнував на ніщо. Думав потішити вас приємною несподіванкою. А зараз ось, цієї ночі, і ти, і ці кляті валізи на підлозі, і…

— Уїлле, — мовила вона, обернувшись до нього. — Отже, ми поневірялися тут, на Марсі, заощаджували кожен гріш, а ти собі все змарнував за якихось кілька годин?

— Не знаю, — відповів він. — Певне, я таки дурень несосвітенний. Послухай, незабаром уже й світанок. Встанемо зарання. Підеш зі мною й сама побачиш, що я наробив. Я не хочу тобі нічого казати, побачиш сама. І коли це все дарма, то що ж, ось валізи, а ракети на Землю літають чотири рази на тиждень.

Вона не поворухнулась.

— Уїлле, Уїллс, — шепотіла вона.

— Нічого не кажи більше, — попросив він.

— Уїлле, Уїлле… — Вона повільно хитала головою, ніби не вірячи.

Він відвернувся, простягнувся на ліжку з одного боку, з другого сіла вона й довго не лягала, а дивилася на комод, де лежали охайні стосики носовичків, білизна, її біжутерія — все там, де вона залишила. Надворі вітер, забарвлений місячним світлом, здіймав сонний пил і виповнював ним повітря.

Нарешті Керрі лягла, вона нічого більше не казала, лежала холодна, мов нежива, втупившись у ніч, паче в предовгий тунель, чекаючи коли нарешті почне світати.

Вони встали, тільки-но розвиднілося, але в маленькому збірному будиночку стояла тиша. Вони всі — батько, мати й