Читати книгу - "Прекрасна одержимість"

Що саме вона скаже Боббі Мерріку, зустрівшись з ним, Гелен ще остаточно не вирішила. Одного вона була певна; вона осудить його настирливе втручання в її справи і повідомить йому, якої насправді вона думки про нього… Він поверне собі все!..Ох!.. Вона притисла свої тремтячі пальці до очей і пробувала охолодити щоки, приклавши до них рукавички.

Майже тямлячи себе упродовж цілої подорожі, нещасна дівчина вийшла з таксівки, коли та спинилася перед шпиталем, наказала водієві зачекати – вона недовго – і хутко поцокотіла широкою, укритою блискучим льодом бетонною доріжкою поміж густих, рівно обстрижених кущів.

Біля приймальні в затишному невеличкому фойє вона запитала про місіс Ешфорд і вже незабаром знайшла потрібний кабінет, де вродливій господині мало не перехопило подих від її екзотичної краси.

– Ах, яке щастя! – вигукнула Ненсі, простягаючи гості обидві руки. – Я знала, що ви в місті, і так чекала, коли зможу побачити вас!

– Так, – мовила Гелен, задихавшись, намагаючись силою волі врівноважити свій голос. – Я сподіваюся на довгу зустріч з вами і думаю, що це невдовзі станеться. Але – поки що… Як виявилося, у мене є нагальна справа до доктора Мерріка. Чи могла б я побачити його?… Він тут?

Він був тут, і вона могла зустрітися з ним. Ненсі думала, що він щойно завершив операцію і, мабуть, зараз вільний. Вона покличе по нього, і вони зможуть поговорити в його кабінеті.

Коли Ненсі вийшла і зачинила за собою двері, її серце калатало також. Гелен совалася на невеличкій канапі, намацувала щось у сумочці, раз-у-раз клацаючи замком, нетерпляче стукаючи носками свого сірого взуття по килиму; тоді, не спроможна всидіти на місці хоча б на мить довше, вона устала, підійшла до вікна і спинилася, заклопотано виглядаючи на вулицю, перебираючи пальцями коралове намисто.

Зрештою двері тихо відчинилися і так само тихо зачинилися, і вона відчула його присутність у кімнаті. Вона знала, що він стоїть там, при самих дверях, спостерігаючи, чекаючи, поки вона повернеться до нього… Чому ж вона цього не робить?… Чи перейти йому цю невеличку кімнатку, наблизившись до неї, і заговорити?… Напевне, ні… Але чому ж вона відразу не обернулася і не стала до нього лицем?… Бо вона запросила його на цю розмову, чи не так?… Що завдає їй стільки болю?… І найважче в тому, що вона не поспішала повернути до нього своє обличчя!.. Кожна наступна секунда завдавала йому ще більших мук…

Минула ціла вічність, поки він не заговорив – досить несміливо.

– Ви хотіли мене бачити?

Його тихе питання скинуло з неї чари. Вона хутко обернулася і, нахилившись до вікна, поклала витягнуті руки на підвіконня, і цю поставу Боббі засмучено витлумачив як захисну реакцію загнаної в кут істоти; але в ній не було і сліду зневаги. Її голова похилилася; очі уп’ялися в підлогу. Усе, що він зробив для неї, навіть у його страшному сні не могло викликати такої постави.

Гелен злякалася власних почуттів. Десять хвилин тому вона була готова до насильства. Підступивши до того вікна, вона горіла пристрасним нетерпінням назвати його поганими словами; скривдити його якимось способом; змусити його скуштувати трішки того приниження, яке він завдав їй… Що сталося з нею? …Вона відчула, що її покинула навіть власна лють… Ні, далі стояти і мовчати немає змоги.

Вона піднесла втомлені очі і стрілася з ним поглядом.

– Маю до вас розмову, – промовила вона тим самим гортанним контральто, яке він так добре пам’ятав. Тембр, що здійняв у ньому вихор чудернацьких вражень.

– Не хочете потиснути руки? – попросив він.

– Без потреби! – відповіла вона, безутішно махнувши рукою.

– То може хочете сісти?

– Дякую – ні. Думаю, що розповім про все – швидко!

Боббі прихилився до рогу стола Ненсі Ешфорд, склав на грудях руки і слухав.

– Тільки-но я дізналася, що все у світі належить лише вам. Я жила деякий час, як ваша утриманка… Я не знала. Певна, ви повірите, що не знала.

– Звичайно, що ви не знали! Вам немає за що себе осуджувати – якщо про це мова.

Вона продовжила, наче не чуючи його.

– Навіть вбрання, яке я ношу…

Вона нахилила голову і заплющила очі з розпростертими пальцями.

Боббі терпіти вже не міг. Відчуваючи, як у грудях розривається серце, він підбіг до неї і взяв її руки у свої. На мить вона допустила цей палкий вияв співчуття, а тоді відступила від нього, хитаючи головою.

– Ні, ні! Я прийшла сюди не для жалю! Тепер її голос потвердішав, і в ньому зазвучала нотка нетерпіння. – Мене жаліли – дуже і дуже довго! Я прийшла сюди тільки для того, щоб сказати вам, що всі гроші з банку хочу повернути вам; і як тільки почну заробляти, виплачу вам кожен долар, який було витрачено.

Боббі з розпуки глибоко зітхнув, відступив назад і приперся спиною до стола з замисленим поглядом.

– Будь ласка, вибачте мені, – сказав повільно. – Бачите – обставини дуже дивні. Я хотів уберегти вас, як тільки міг, від лиха, що могло зробити вас нещасливою. Думаю, що обрав неправильний шлях – і від початку прагнув лише добра. Ви можете повірити в це?

На мить їхні очі зустрілися, і цей погляд вони побачать ще раз, коли тієї ночі пригадають той випадок, кожнісіньку його мить,