Читати книгу - "П’ятий номер"

Ганя поставила на стіл пляшку з пивом.

– Я хочу вірити тобі, – сказала вона тихо.

Він знову освітив її ясним, палким поглядом.

– Обов’язково, – сказав тихо. – Але знаєш, я готовий був і справді щось довести з Піддубною, аби прищемити жилу тому бахуру.

– От бачиш! – сумно обізвалася Ганя.

– Але мені не довелося нічого робити, – так само тихо й покірно продовжив він. – Вулиця сама знаєш у нас яка!

– Мені вже про це чоловік з десять сказало, – озвалася Ганя.

– Ти диви, – засміявся тихо Микола. – Тепер побачиш, як заскаче він!

– Як мені з тобою важко! – захитала головою Ганя. – Так уже важко! Все-таки погано, що ти такий! Так колись тобі й голову скрутять.

– Чи ж я когось чіпав? – спитав він трохи похмуріше.

– Да, пальця тобі в рота не клади, – захиталася смутно Ганя. Микола пив пиво. На підніссі в нього з’явилися білі вусики, а очі вже зовсім пригасли.

– Чув, у того Родіона корова здохла? – сповістила Ганя.

– Я знаю, – сказав він, втираючи вусики. – Помагав їм тягти її до ями.

– Це не твоя робота? – холодно спитала Ганя.

Він усміхнувся якось загадково, а тоді звів на неї зовсім темні очі.

– Тихше, серденько, – шепнув він. – Давай-но поговоримо про щось веселіше.

Він зайшов у двір до Горбатого, тримаючи під пахвою невеликий згорток. Посвистував легенько і розглядався, наче вперше сюди потрапив. Рипнули двері, і він побачив у просвіті велике, гарне лице Горбатого.

– Чого тут лазите? – насторожено спитав той.

– Здоров, Петрику, – м’яко сказав Микола. – Як живеш, Петрику?

– А вам що до того?

– Як що? Рідня все-таки.

– Була колись рідня, та за водою попливла.

– Я, Петрику, внука хотів провідать, – всміхнувся привітливо Микола. – Ось і гостинчика приніс…

– Одного чи двох? – оскабилося лице Горбатого.

– Уже є два? – здивувався Микола. – Нє, другий мене не цікавить. Чи, може, Андрій і за того платить?

– За того не платить, – сказав Горбатий.

– То пускай мене в хату, Петрику.

– Чого це ви мене Петриком називаєте? – розсердився Горбатий.

– А як тебе називати?

– Петя я. Теж мені видумали: Петрик!

– Ну, то пустиш, Петю, до внука?

Горбатий дивився пильно якийсь час на Миколу. Той стояв супроти нього ясний та привітний.

– Почекайте!

Хряснули двері, чути стало, як з того боку накинуто гачок.

Микола витяг з кишені червону пачку «Спорту» із волейболістами і виловив звідти цигарку. Поруч, біля колонки, хтось брав воду, чути було, як голосно б’є у відро пінистий струмінь. Закашляв на своєму ганку Піддубний; Микола сів на низеньку лавочку, на якій любив висиджувати Горбатий, – перед ним лежало Степанове дворище. Вийшла Степаниха з мискою і вихлюпнула на город білі змилки. Вона помітила Миколу, стала і задивилась у його бік.

Микола курив. Синій дим вився над його головою, і від того ліве око мружилося. Неподалік на грядці порпалися в куряві горобці. Трусили крилами і розсіювали довкола хмарки куряви.

Рипнули двері.

– Зайдіть, – сказав Горбатий.

Микола переступив поріг: невелику напівпідвальну кімнату затопили сутінки. На підлозі повзало брудне маля років на півтора, в кутку стояв блідолиций хлопчик і насторожено вдивлявсь у прибульця. Валька сиділа в сонячній стязі біля столу і щось