Читати книгу - "П’ятий номер"

– Здрастуйте вам у хату!

Ніхто не відповів, і Микола без припрошення сів на стільця.

– Іди сюди! – наказав він хлопчику.

Той не зрушився.

– Підійди до діда, – сказала Валька.

Хлопчик зворухнувся й несміливо підійшов.

– Що, не впізнаєш? – засміявся Микола. – Я твій дід Микола.

Хлопець дивився на нього спідлоба. Микола простягнув руку, щоб погладити його, але хлопець злякано відскочив.

– Чого це він у тебе такий дикий? – спитав у Вальки.

Валька не відповіла, і він почав розгортати пакунка. Горбатий аж подався від дверей, щоб подивитися. Валька лишалася незворушна, мале раптом звелося з підлоги й подибало до матері.

– Я йому бобочку привіз, – сказав Микола. Розгорнув одежку і струснув. – Підійде?

Хлопчик стояв незворушно.

– Одягни! – наказала Валька.

Хлопець узяв неохоче бобочку і почав надягати.

– А цьому ось цукерків нате! Їсть він уже цукерки? – Микола витяг з кишені пакуночка.

– І мені дай цукерків, – твердо сказав, вигулькнувши з бобочки, старший.

– Поділитесь, – сказав Микола.

– Візьми Валика надвір! – наказала Валька.

Хлопець узяв малого за руку і повів. Той ішов розкарячено, перевалюючись з ноги на ногу, і на всі очі витрішкувався на Миколу.

– На Петрика твій молодший схожий, – сказав той.

Вони подивилися одне на одного: Валька й Микола.

– Чогось, може, хотіли ще? – спитала.

– Та нє. Провідать прийшов. Я ж до вас зла не маю, – сказав він, усміхаючись.

Валька ледь-ледь розсунула вуста. Микола розглядався по кімнаті.

– Погано ви тут живете, – сказав. – Двоє дітей, інвалід. Скільки у вас метрів у цій кімнаті?

– Хто їх там міряв, ці метри, – озвалася Валька.

– А я до вас оце мириться прийшов, – сказав Микола. – Може б мирову запили?

– У нас нічого нема, – сказав Горбатий.

– А ти збігаєш, Петрику, – сказав Микола. – Дам я тобі на казьонку.

Очі в Горбатого заблищали. Валька пильно дивилася на Миколу.

– Я зараз за копійкою не стою, – сказав той.

Горбатий зирнув на сестру. Та легенько кивнула. Горбатий схопив простягнені до нього гроші і вислизнув за двері.

Вони знову пильно подивилися одне на одного.

– Щось сказати хотіли? – спитала трохи хрипко Валька.

– То ми з тобою не родичі, Валь?

– Чого це не родичі. Он внука маєте. А може, й двох, – вона всміхнулася.

– Другий не мій, – спокійно сказав Микола. – Другий Яшки Безпальчика.

– Ну, то перший ваш.

– Так думаєш? – Микола всміхався. – А може, й перший не мій?

– Перший ваш, – засміялася Валька. – Так і в документах записано.

– Документи – це ще не все, – сказав Микола. – Я от думаю, що він від Івана Польового.

– Якого там Польового, – почервоніла Валька.

– А того, що в Петровському завулку живе…

– І це ви знаєте? Ну й що?

– Та нічого. Значить, ми вже не родичі, кажу.

– А як не родичі, то що?

Він дивився на неї, і вуста його помалу й масно розповзалися.

– Бросьте ви! – відвернулася Валька.

– А чого, Валь? Я тобі отрєзик хороший подарую. Крепдешиновий.

– Бросьте, вам сказала. Зараз Петя зайде…

– Ну, то й рішай скоріше. І зап’єм це діло, га?

Вона вагалася. Дивилася пильно на нього, наче хотіла прочитати щось в очах. Але побачила той вогонь, що його вміла досить добре розпізнавати в чоловіках.