Читати книгу - "Якщо на землі є пекло…"

Ще коли був під арештом у Краківській поліції, йому зачитали рішення прокурора про те, що його господарство і все конфісковане майно стало власністю німецької держави і передане в руки німцю-колоністу. Родину ж його, дружину і двох синів-підлітків, вивезли в Німеччину для «відбування трудової повинності аж до переможного кінця війни». Що буде з сім'єю після «переможного кінця війни» — про це не сказали нічого. Почувши таке, Сильвестр мало не збожеволів. «А при чому ж тут діти?» — гнівно вигукнув він. За це його знову жорстоко побили, вибили кілька передніх зубів. Разом із зубами Сильвестр Домбровський назавжди позбувся останніх наївних ілюзій щодо горезвісного «нового порядку в Європі»…

Сильвестр дуже важко переживав своє нещастя, а страшна освенцімська дійсність потрясла його ще більше, зробила похмурим, мовчазним і замкнутим. Навіть на всі запитання друзів відповідав лише «так» або «ні», з нього важко було витягти бодай одну-дві фрази. Однак таємну підривну роботу на будові виконував з величезною охотою і навіть насолодою. В члени підпільної групи його завербував Антек, який умів підбирати ключі до людських сердець. Сильвестр ніколи не гарячкував, не метушився і, здавалося, навіть не здатен хвилюватися. Усе робив з чисто селянською неквапливістю й спокоєм, неначе орав поле чи підмітав обійстя. Він носив сміття на звалище, а разом із сміттям — відгвинчені деталі агрегатів та механізмів. Сильвестр вражав усіх своєю витримкою. Якось, порпаючись у стосах матеріалів, ускочив у халепу: на ногу йому звалився важкий ящик. Сильвестр навіть не зойкнув, а лише підпер плечем нахилений стос, щоб не впали інші ящики, і спокійно мовив: «Зніміть». Ящик зняли і побачили, що ступня Сильвестрова геть закривавлена…

Зовні Сильвестр скидався на огрубілого, похмурого відлюдька, здавалося, ніщо й ніколи не може його зворушити. Та це тільки здавалося. Одного разу біля них зупинився віз із запряженою гнідою конячкою — добре доглянутою, красивою і дужою. На ній під блискучою шерстю так і вигравали м'язи. Їздовим був молодий поляк з місцевих вільнонайманих, котрі щойно прибули на будову. Він ще не орієнтувався тут і почав розпитувати, як проїхати до якогось складу. Гніда зупинилася за два кроки від Сильвестра. Вгледівши її, він раптом розхвилювався і геть-чисто перемінився. Білі, пухнасті брови заворушилися радісно, все лице засвітилося тихим, лагідним світлом. Він заворожено дивився на гарну конячку, на її великі, з фіолетовим полиском очі, і губи його шепотіли щось ніжне і лагідне… Поки Антек пояснював їздовому, куди і як проїхати, Сильвестр ніжно гладив тугу, гарячу шию гнідої, розчісував шкарубкими пальцями хвилясту, м'яку, як шовк, гриву і… раптом заплакав. Це було настільки несподівано, що хлопці, щоб не бентежити розхвильованого Сильвестра, відвернулися. А він ще довго дивився услід підводі, поки вона не зникла за поворотом, потім розпачливо, глухо пробурмотів: «До чого ж схожа!..» Мабуть, ця конячка була схожа на його власну, тому й стала тією краплею, що переповнила гірку чашу…

Зовсім іншою людиною був Серьожа Серебров — двадцятитрьохрічний юнак з Ленінграда. Він дуже кохався в поезії — особливо любив Єсеніна. До війни сам писав вірші, мріяв стати поетом. Вдачу мав вразливу, а тому важче за інших сприймав освенцімські жахи і удари власної долі. На початку війни під час бомбардування загинула його мати, а через кілька днів — наречена. Він до бровільно пішов на фронт, сподіваючись помститися ворогові. Ходив в атаки, ніколи не кланявся ворожим кулям, ніби сам шукав собі смерті. Але ворожі кулі обминали його, ніби цей тендітний поет і безстрашний юнак був зачаклований. Провоювавши кілька місяців, він був нагороджений орденом, двома медалями, став уже помічником командира стрілецького взводу. Ніколи, навіть у думках не допускав можливість полону, але доля ніби навмисне познущалася з нього: Серьожа потрапив у полон, а потім — в Освенцім. Хлопці зустрілися з Серьожею тоді, коли він уже подумував про самогубство, у чому сам їм признався. Володя й Жора допомогли йому подолати душевну кризу, ввели його в підпільну організацію.

Сорокарічний польський єврей Яша Фуксман з Катовіце до війни працював шахтарем і, як усі рядові робітники в буржуазно-поміщицькій Польщі, встиг сьорбнути горя й страждань навіть у мирні, довоєнні часи. Безробіття, голод, безпросвітні злидні, расова дискримінація для Яші Фуксмана були не книжними поняттями, а самим життям, живою долею бідного, безправного і приниженого єврея, що звідав усе те на власній шкурі. Ось як він про це розповідав сам.

«Я мав дружину і дві дочки. Наші батьки були дуже бідні, а бідність, як і багатство, передається в спадщину. Батьки не дали нам ні гроша, бо й самі нічого не мали. Доводилося розраховувати на власні мозолі. Виручало міцне здоров'я, яким, на щастя, бог мене не обділив. З допомогою кайла й лопати добував черствий шматок хліба, та й то не завжди.

Перед війною в Польщі заворушилися різні єврейські релігійні секти, синагоги, сіоністські організації. Усі вони намагалися втягти євреїв у свої общини. Моя мати, темна, затуркана, змучена злиднями жінка, просила мене зробити так, «як роблять усі євреї». Та виявилося, що для вступу в сіоністську організацію, яка нібито бореться за права євреїв, потрібно спершу внести чималу суму грошей, а потім платити регулярно щось із двадцять процентів від усіх своїх прибутків чи заробітку. Я послав під три чорти усі ці аферисгські контори. Одного нахабного сіоністського функціонера, який занадився в наш дім і не хотів розуміти моїх делікатних натяків, довелося просто виставити за двері. За це мене почали цькувати свої ж сіоністські паскуди, що охрестили мене «скаженою собакою» і «зрадником». Через це почалися сварки з дружиною. Вона продовжувала відвідувати синагогу, а я — ні, тому дружба з сіоністами у мене не витанцювалась. І тут я помітив, що всі більш-менш помітні сіоністські верховоди, — а це були багатії, — почали потихеньку збувати своє майно; лавки, магазини, аптеки,