Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"

Стояв уже вечiр надворi. Сонце закотилося за гору червоно-червоно, немов обпилось тiєї кровi, що була про­лита за день. Село, наморене то бiйкою, то дивови­жею, втихомирилось: нiгде нi крику, нi гуку. Високi стовпи диму вилiтали з верхiв у небо високо-високо, на­че несли туди людськi сльози, прокльони, молитви... У печах палало по­лум'я - варилася вечеря; людськi тiнi сну­вали повз його - i на хвилину-другу закривали його собою, немов якою запо­ною. Мороз дужчав; зорi грали; захiд сонця жеврiв кров'яно-красною зорею...

Скочив Чiпка - i почув, що по всiх його жилах, у кож­нiй кiсточцi, як блискавицi, забiгали огнянi спички; зли­вшись у головi докупи, вони рвали її огнем... Тiло в його горiло; в думках сон мiшався з бувальщиною; серце болi­ло, зами­рало, кипiло невимовним злом... Вiн вийшов надвiр - хоч провiтритись. Свiжий вiтерець пахнув йому в гаряче лице, закрутив у носi, аж покотилися з очей сльози... Глянувши на захiдне зарево, вiн зразу заплющив очi: воно їх рiзало болiзно, непривiтно... А на другiм краї неба, насупроти, червонiло друге зарево: то сходило повновиде козацьке сонце.

Чiпка вийшов посеред двору і почав обдивлятися. Кру­гом пусто й глухо! Став вiн ходити вiд хати до току, вiд току до хати. На душi важко, - так важко, як ще нiколи не бу­ло... Болi з тiла доходили до серця, доймали його; голо­ва горiла; думки мутилися: ображали його неправдивою карою, лякали людським смiхом... Вiн раднiший би був просити, в ногах лазити, сльозами мо­лити, - аби тiльки за­бути те, що було! А воно стояло, як страховище, перед його очима; як те марево, мiнилося в його думках. То учу­вався йому глухий, здавлений смiх; то, мов ненароком, гострi, як спички, жарти в розмовi; то повсякчасне пряме вибивання на очi... Вiн знемагав вiд муки. "Краще б я не родився або мене забито, нiж отаке терпiти!.."

Душа бажала подiлитися з ким-небудь своїм лихом; серце - вилити накипiлi сльози. Так же кругом - нi духа! Ла­маючи руки, жалiбним поглядом подивився Чiпка на захiдне зарево, та. й посунувся смутний в хату... I жалко й страшно було дивитися на його сумну постать, що так ви­разно чорнiла мiж двома заревами свiту - мiсячним i захi­дним. Наче виходець з того свiту, мов грiшна, душа, бита своїми тяжкими переступами, зiбралася каятись перед богом, - та не змогла: замiсть молитви, уста шепта­ли гiркi прокльони, перечитуючи свої грiхи...

Посеред хати, освiченої мiсячним свiтом, що через вiк­на вривався в хату, слався широкими смугами по долi­вцi i ховався аж пiд полом, - стояв Чiпка навколiшки i мо­лився... прокльонами. Сльози блищали в його очах; вiн клав щиро поклони...

А товариство його - Пацюк, Лушня та Матня, - як поба­чило, що за баталiя пiднiмається в Пiсках, та мерщiй ноги на плечi, та поза хатами, та поза городами, аж у Крутий Яр, та й засiли в шинку в свого ?? давнього знакомого жида Оврама... Прокружали -цiлiсiнький день на останнi грошi, розказуючи всякому, хто заходив у ши­нок, яке свiтопре­ставленiє скоїлось у Пiсках... Уже й сме­ркло.

- А що, братця, чи не навiдатись нам у Пiски: що там дiється? - каже Лушня до товаришiв. - Чи не задопали, бу­ва, нашого Чiпки, бо щось вiн там дуже торгувався?.. Тут уже тiкати мерщiй, коли лихо; а вiн - кличе рятувати!..

- Iди ти, коли хоч, - одказують йому Пацюк та Матня, - ми тут зостанемось...

- Нi, ходiм разом, - пiдмовляє Лушня: - провiдаємо спра­вдi Чiпку... Хоч вiн чудний собi, а все-таки нiгде правди дiти - хороша душа й товариш щирий... вже нiза­що тебе не видасть!..

- Я не пiду, хоч мене рiжте, - каже Матня. - Щоб справдi ще москаль спiймав та дав чосу...

- Та й я зостануся з Якимом, - туди ж i Пацюк. Лушня по­чухався. Вiн знав, що тепер справдi в Лiски йти небезпеч­но; одначе совiсть його мучила, що так товариша ки­ну­ли...

- А що ж його казати? - веде вiн рiч далi, - коли запи­тає Чiп­ка: де були?..

- Що ж йому казати? - одказує Матня. - Нiчого не ка­за­ти!.. Що вiн за спрос?

- Збреши що-небудь, бо справдi негаразд... - рає Па­цюк. - I чому ми його не взяли з собою?.. А тепер, може, вже й у Пiсках немає, - москаль узяв...

Пацюковi жалощi усiх уразили: всi мовчали, нiхто нiчог­о...

- Ну, сидiть же ви тут, братця, - трохи згодом сказав Лу­шня, - а я пiду довiдаюсь...

Пiшов. Вихопився на гору, глянув на широке роздол­ля й побачив Пiски, як в туманi, залитi мiсячним свiтом... Мiж темною тiнню голих верб бiлiла боками церковка й пози­рала навкруги своїм блискучим оком - золотою банею з хрестом; а недалеко вiд церкви, як висока гора, чорнiв панський палац, i, здавалося, сердито поглядав на все се­ло... Село ще не скрiзь спало. Де-де блищало по ха­тах свi­тло, хоч i тихо було: людського гомону не чутно, доноси­лось тiльки глухе валування собак. Надворi тихо, холодно; мороз скаженiв i давив так, аж зорi плясали; пiд ногами ри­пiв снiг... Щоб не замерзнути, Лушня пiшов швидше. Незабаром опинився коло Чiпчиної хати. Як та пустка, стояла вона сама собi на край села, облупана, чорна... Тi­льки неповибиванi шибки горiли проти мiсяця: здалека здавалося, що в хатi свiтилося. Лушня пiдiйшов ближче. I темно, i тихо!.. Йдучи повз вiкно, що виходило прямо на поле, вiн заглянув, що там дiється?

На полу не видно нiкого... Уже вiн хотiв повернути поза хатою до дверей, коли це (уздрiлось йому) - немов що мелькнуло... Вiн знову прихилився до шибки, дивився в ха­ту. У противнi вiкна мiсяць аж бив своїм свiтом, лягав дов­гими смугами через усю хату й ховався аж пiд полом... Посеред хати, увесь залитий свiтом, стояв навколiшки Чiп­ка - молився... Його ясна тiнь раз по раз згиналася, то ви­прямлялася; на очах блищали сльози...

- Чiпко! - гукнув Лушня пiд вiкном. Чiпка скочив i боя­зко заховався за пiч. Лушня зареготався на все горло. Ре­гiт його здорової грудини посеред нiчної тишi як грiм, гого­тав навкруги, перекочувався, бряжчав у шибки, роз­лягався по хатi... Чiпцi стало соромно,