Читати книгу - "Муза, Мар'яна Доля"

Ярик стояв і дивився на мене — мовчки, ніби намагався осягнути думкою щось таке, що неможливо висловити словами.

Я підійшла і обняла його, притисла до себе, і ми тепер обоє мовчали. Здавалося, час для нас зупинився. Проте за мить хлопчик підняв голову, серйозно поглянув мені в очі і спитав:

— Мамо, це через те, що я розбив вікно у спортзалі? 

— О господи, Ярику, до чого тут вікно? — мені хотілося плакати і сміятися водночас. — Не бери дурного в голову…

— Але тато сказав, що ти не народила йому дитину. Він хотів кращого сина, ніж я, правда? Бо я погано вчився, і взагалі…

— Ярику, — я присіла на стілець, бо мене вже не дуже тримали ноги. Наші обличчя опинилися на одному рівні, син навіть трохи дивився на мене згори вниз. — Послухай, мені здається, навіть якби я народила троє дітей, то коли б Олег захотів піти, він би пішов. 

— Але ж це неправильно, — Ярик зморщив носа, марно намагаючись усвідомити причини та наслідки всього, що зараз з нами коїлося. — Отак, ні з того ні з сього, він мав би нас попередити… Сказати, наприклад, що до першого числа ще побуде. Щоб ми звикли…

— Сину, це називається — різати собаці хвоста по шматочках, — спробувала пожартувати я. — Знаєш, так робив один чоловік, бо йому було шкода одразу відрубати бідній тварині увесь хвіст. Але через те, що він  жалів свого улюбленця, тому боліло набагато більше.

 — Мабуть, ти права, — я ще раз здивувалася, як по-дорослому розмірковує моя дитина. — А як ми тепер будемо жити? Тато даватиме нам гроші?

— Не знаю, — відповіла я. — Мабуть, треба буде подавати на аліменти. Але я взагалі не хочу брати в нього ні копійки. Буду заробляти сама.

***

Проте сказати завжди легко, а от зробити… 

Наступного дня я взяла свої документи і вирушила до міського відділу освіти. Звичайно, це був не початок навчального року, але раптом в котрійсь із шкіл нашого міста не вистачає вчителя історії? 

У завідуючого була якась нарада, тож мені довелося довгенько посидіти у приймальній, стежачи краєм ока, як молода секретарка базікає з подругою по телефону. Я подумала, що от їй з роботою явно пощастило.

Дівчина була зовсім юна, років двадцяти, мала ідеальну фігуру, русяве довге, випрямлене прасочкою, волосся та красиво підведені блакитні очі. Мимоволі мій погляд перебіг на дзеркало, котре висіло прямо переді мною, і я аж очі замружила — так вразила мене картина, яка там відбилася.

Звісно, я щодня дивилася на себе у люстерко, але це було вдома, в звичній атмосфері, та й робила я це нашвидкоруч, причісуючись або підфарбовуючи губи, тож не було часу особливо розглядати власне відображення.

А тут, через незнайому обстановку і незвичний ракурс я ніби поглянула на себе чужими очима і… не впізнала.

Я бачила худу жінку невизначеного віку — їй можна було дати як тридцять, так і сорок років. З заклопотаним обличчям, насупленими бровами, без макіяжу, з волоссям, забраним у “хвостик” на потилиці. Невже це я? Мені ж усього двадцять сім, а я виглядаю, як якась тітка…

У цей час нарада закінчилася, з кабінету завідуючого почали виходити люди. Більшість серед них становили жінки — різного віку, але всі вони виглядали доглянутими, привабливими, впевненими у собі. Мені захотілося піднятися зі стільця і піти геть.

Але секретарка уже попрямувала до кабінету свого начальника і повідомила, що до нього відвідувачка.

Тож хоч-не-хоч, мені довелося вирушати на прийом.

Втім завідувач відділом освіти виявився досить приємним чоловіком років п’ятидесяти, він привітався зі мною люб’язно і спитав, у якій я справі.

 — Я шукаю роботу, — вирішивши не витрачати час на пусту балаканину, — промовила я.

 — А хто ви за освітою?

 — Вчитель історії і правознавства, — я простягнула керівнику свій диплом. Він проглянув документи та спитав мене:

— А де ваша трудова книжка?

— В мене її немає, — розгубилася я.

— Як же ви працювали без оформлення?

— Я… не працювала досі, була домогосподаркою, — видушила я з себе.

"Не візьме", — була переконана, дивлячись на вираз його обличчя.

Та завідуючий не поспішав відповідати мені відмовою; втім, не було видно, щоб і вільна вакансія в нього була.

— Я розумію, що виглядаю не дуже перспективним співробітником, — раптом я вирішила, що мені вже втрачати нічого, тож хоч виговорюсь наостанок. — Навчалася заочно, ні дня не працювала. Але повірте, я готова взятися за будь-яку роботу. Мені дуже це потрібно. Від мене пішов чоловік…

Сльози навернулися на очі, руки затремтіли, я втупилася в підлогу, відчуваючи себе цілковитою нікчемою, яка навіть на роботу не вміє влаштуватися як належить.

Читала ж поради в глянцевому  журналі, що потрібно показати себе з кращого боку, розповісти про свої переваги і сильні сторони, а на ділі почала нарікати на власні складні обставини… Мені хотілося крізь землю провалитися через таку жалюгідну поведінку.

Проте  завідуючий того не помічав. Він замислено сортував якісь папери на своєму столі і, скоріше за все, шукав слова для того, щоб відмовити мені, не дуже образивши.

— Розумієте, — зрештою мовив він, — по вашій спеціальності у нас зараз вакансій немає. У другій школі пішла в декрет вчителька англійської, може, ви могли б викладати іноземну?

— Боюсь, я не справлюся, — ще дужче розгубилася я.

— Що ж вам запропонувати, навіть не знаю… У будь-якому випадку, щоб працювати педагогом після довгої перерви, вам потрібно пройти курси перекваліфікації. Хіба що… — він підняв слухавку телефонного апарата, який стояв на столі і спитав, не набираючи номера, мабуть, у секретарки: — Інно Володимирівно, в четвертій школі досі немає бібліотекаря? Ага, ясно.

Підвів голову і поглянув на мою нещасну фізіономію.

— Можу запропонувати вам посаду шкільного бібліотекаря, — посміхнувся. — Звичайно, зарплата нижча, ніж у вчителя, але сама робота нескладна, і на курси їхати не потрібно. Згодні?

— Так, звичайно! — зраділа я. — Коли мені виходити на роботу?