Читати книгу - "Назавжди, Уляся Смольська"

          - Доброго вечора, Григорій Іванович! – схвильовано промовила я.

          - Щось сталося? – Його голос став серйозний.

          - Так. – відповіла я. Декілька секунд я мовчала, а потім додала: - Леон зник.

          - Це неможливо. – сказав Григорій Іванович. – Чому ти так вважаєш?

          - Його телефон не відповідає вже декілька годин. В готелі його також немає. Як і авто, на якому ми приїхали з Києва.

          - Я зрозумів. – коротко відповів він. – Мушу зробити декілька дзвінків. Коли мені щось стане відомо – я повідомлю тебе.

          - Гаразд. Я чекатиму Вашого дзвінка. – промовила я. – Дякую.

          - Не хвилюйся, Діанко. – Юлькин тато намагався підбадьорити мене. – Все буде добре.

          Я завершила нашу розмову і сіла в таксі.

         Повернувшись додому, я одразу попрямувала в свою кімнату і лягла в ліжко. Мене охоплювала паніка. Я не знала, де Леон і що з ним. Мені було погано на душі, просто жахливо. Такої сильної тривоги я ще ніколи не відчувала.

          Я просто лежала із заплющеними очами і молилася Богу, щоб з Леоном було все гаразд. Мені було важко уявити своє життя без нього. Все моє існування було пов’язане із ним. Я згадувала його сильні чоловічі руки, які лагідно обіймали мене. Ніжні дотики губ, які покривали мою шкіру. Пристрасні поцілунки, від яких паморочилось в голові. Погляд його чорних очей, які я обожнювала. Погляд, сповнений тепла й любові.

          Сльози стікали з моїх очей. Я не могла спинити їх. Серце стискалося від переживань, які охопили мою свідомість.

          Дзвінок мого телефону стривожив мене. З надією, що це Леонід, я схопила його. Та це був Григорій Іванович. Від хвилювання в мене загупало в скронях.

          - Алло. – намагаючись говорити спокійніше, я відповіла на дзвінок.

          - Діанко, я знаю де Леон. – Його голос був серйозним, навіть напружений.

          - Кажіть! – вигукнула я, не в змозі себе стримати. Серце калатало, наче скажене.

          - Леонід в СІЗО.