Читати книгу - "Назавжди, Уляся Смольська"

Розділ 21

          Щойно почуті слова вибухнули в моїй голові. Всі мої здогади й припущення, де би міг бути зараз Леон, в одну мить змело ударною хвилею. Думки немов би завмерли, спинившись в одну мить. Я наче перебувала в пастці часу, споглядаючи на себе зі сторони. Стоячи в ступорі, я чула лишень ритм свого серця.

          - Що? – Це було єдине слово яке я змогла вимовити. Від несподівано почутих слів телефон випав у мене з рук. Я не сподівалась почути таке.

         Удар, з яким він впав на підлогу, змусив мене отямитись. Я нахилилась і знову приклала телефон до вуха.

          - Я не розумію… - розгублено промовила я.

          - Я теж. – сказав Григорій Іванович. – Але це все, що мені наразі відомо.

          - Як? Чому? – Лишень одні запитання вимовляла я.

          - Діанко, лягай спати, дитинко. – з турботою в голосі, сказав Грег. – Завтра я буду знати більше. – запевнив мене він. – Я передзвоню тобі.

          Він поклав трубку, залишивши мене на самоті з моїми думками.

          На годиннику було вже половина першої ночі. Але спати мені не хотілося. Я просто лежала в ліжку, дивлячись в стелю. Варто було мені заплющити очі, як з’являлось обличчя Леона. Таке рідне, що аж серце стискалося від почуттів, що нахлинули на мене.

          Я не могла повірити в те, що сказав мені Григорій Іванович. Леон в СІЗО. Це якась маячня! Такого не може бути!

          Що ж такого трапилося, що його запроторили в слідчий ізолятор? В мене не складалася в голові ця картинка. Я просто не могла уявити собі Леоніда за гратами.

          Його виваженість і спокійний характер могли б будь-кого запевнити в тому, що він законослухняний громадянин. Я була впевнена, що сталася якась прикра помилка й Леоніда завтра відпустять додому і ми забудемо цю ситуацію, як поганий сон.

          Я б все віддала на світі, лишень знову б відчути його дотики і теплий подих його губ! Від відчаю, що я нічим не можу допомогти коханому, я зіщулилася й згорнулася калачиком. Душевний біль важким тягарем лежав на серці, змушуючи мої очі наповнюватися слізьми. Як же ж мені не вистачало його в цю мить!

          Заплющивши очі, я пригадала наше з ним перше побачення. Я механічно стиснула в кулаку золоту зірочку, яка висіла в мене на шиї. З того часу я ні разу її не знімала. Наївно вірячи, що мені це допоможе, я загадала їй бажання. Напевно мною керував відчай. Чи безпорадність? Я не знала, чим це було викликано. Але я щиро бажала, щоб Леонід якнайскоріше опинився біля мене.

          Не помітно для себе, я заснула. Цілу ніч мене переслідували кошмари. Я то прокидалася, то знову провалювала у сон.

          Це була ніч суцільних жахіть, які вимальовувала моя налякана підсвідомість. Під ранок мені наснився Леон, увесь в татуюваннях, змарнілий і схудлий. Наче він відсидів в тюрмі десять років за зґвалтування і скоро мав вийти на волю. Я бачила його чорні, лихі очі, які дивились з гнівом на мене, а вуста промовляли: «Ти наступна!»

          Налякана, я прокинулася важко дихаючі. Я була вся спітніла, а в очах ще й досі стояв злий образ Леоніда. Сон був настільки реалістичний, що мені аж не вірилось, що я спала.

          Мене трясло. Я не розуміла від чого. Страх переповнював мене, намагаючись змусити повірити в щойно побачене сновидіння. Немов хотів переконати, що це і є та сама дійсність. А образ хорошого й доброго Леона є плід моєї дівочої уяви.

          Я потягнулась за телефоном, щоб дізнатися годину. Була восьма ранку.

          Сьогоднішня ніч не дала мені відпочити. Я почувала себе розбитою й абсолютно немала сил, щоб встати з ліжка. Але й спати далі я не могла.

          Мені потрібна була кава. Я підвелася з ліжка і намагаючись не шуміти, пройшла на кухню. На Різдво батьки завжди мали два дні вихідних. Тож сьогодні вони навряд чи прокинуться швидко.

          Діставши джезву з полички, я важко зітхнула, згадуючи про нашу з Леоном київську квартиру. «Це й твій дім, крихітко» - згадала я його слова й серце стиснулося в грудях.

         Я вже почала жалкувати, що ми приїхали сюди. Краще б залишились вдома, святкуючи Різдво вдвох. Тобі б не трапилася вся ця неприємна ситуація з Леонідом. Я знала, що він поїхав сюди лишень заради мене. А тепер сидить в СІЗО, по невідомій мені причині.

          Заваривши кави, я наповнила нею горнятко й присіла за стіл. Потихеньку смакуючи гірким напоєм, я розмірковувала над всіма можливими варіантами, які б могли причиною його перебування у відділку поліції. Жодний я не могла пов’язати з Леонідом.

          Потрібно було освіжитись. Я допила каву й направилась в душ. Він допоміг мені трохи оговтатись. Стоячи у ванні перед дзеркалом, я подивилась на своє стомлене обличчя. Очі злегка спухли від вчорашніх сліз. Сьогоднішня ніч без сну виснажила мене.

          Мені залишалось лишень чекати. Час минав так повільно, що здавалося зовсім спинився. Виявляється очікування буває різним і час минає по-різному в ньому. Коли ти сповнений радісних хвилювань й чекаєш на щось світле й добре – час летить, немов вітер. Та коли все навпаки, очікування завдає тобі важких мук і болі, час немов добиває тебе своєю повільністю, намагаючись зробити твої муки ще більш жорстокими.

          Мама з татом вже давно прокинулись. Вони снідали й пили каву, сидячи на кухні й тихо розмовляючи між собою. Можливо, вони говорили про мене? Хто знає. Я не намагалася прислухатися. Підкрутивши музику на телефоні, я наділа навушники, щоб більше нічого не чути.

          Я заплющила очі, слухаючи K.Maro «Sous l'oeuil de l'ange» і непомітно поринула в дрімоту. Мені снився Леон, як він посміхається, дивлячись на мене. Його лагідний погляд був сповнений любові. Він ніжно цілував мої руки, легко торкаючись вустами кожного пальчика. Рука його ковзнула вверх і ласкаво торкнулась плеча. «Діано…» - промовив він.

          - Діано…