Читати книгу - "Поштова лихоманка"

Мокр, тримаючи жінку за руки, акуратно виштовхував її з приміщення, водночас щосили женучи з голови картину панни Маккаларіят на вулиці.  

— Так, послухайте мене, панно Мак... до речі, як вас звати? 

— Йодина, пане Губперук, — відповіла панна Маккаларіят, сякаючись у носовичка. — Батькові сподобалося, як це звучить. 

— Що ж... Йодино, я глибоко переконаний, що ми знайдемо гроші вже до кінця дня, — заявив Мокр.  

О боги, вона висякалася в цю хустинку і, так, так, гр-р-р, збиралася знову запхати її в рукав свого кардиґана... 

— Так, пан Домахайс про це говорив, і багато хто говорить, мій пане. Кажуть, ви послали богам листи з проханням про гроші! О, мій пане! Не моя справа вам радити, але боги грошей не дають! 

— Я вірую, панно Маккаларіят, — прорік Мокр, випростовуючись. 

— У моїй родині вже п’ять поколінь вклоняються Вжедісталі, мій пане, — повідомила панна Маккаларіят. — Ми деренчали шухлядами кожен божий день, а нічого істотного, якщо так можна сказати, не отримали, якщо не зважати на те, що бабуся знайшла вінчик для збивання яєць, якого, як вона була впевнена, вона туди не клала, і ми всі думаємо, що це випадково так сталося...  

— Пане Губперук! Пане Губперук! — закричав хтось. — Тут кажуть, семафори... О, перепрошую...  

Останні слова були тягучими й приторними, ніби сироп. 

Мокр зітхнув і обернувся до новоприбулого, який щирив зуби в облямованому кіптявою дверному отворі. 

— Так, пане Домахайс? 

— Кажуть, семафори знову поламалися, мій пане! На псевдопольському напрямку! — пояснив той. 

— Як прикро, — проказав Мокр. — Що ж, панно Маккаларіят, пане Домахайс, уперед — змусимо пошту рухатися! 

У тому, що залишилося від вестибюля, зібрався цілий натовп. Як уже давно помітив Мокр, анк-морпоркці завжди з ентузіазмом сприймали всілякі новинки. Пошта, звісно, була старою — але настільки старою, що якимсь чином знову сприймалася як щось нове. 

Коли Мокр зійшов сходами, його зустріли схвальним гамором. Дай їм видовище, завжди давай їм видовища. Анк-Морпорк аплодує видовищам. 

Мокр наказав принести стільця, став на нього і склав долоні рупором. 

— Пані та панове, спеціальна пропозиція на сьогодні! — прокричав він через галас і шум. — Ціну на доставку листів до Псевдополя знижено до трьох пенсів! Всього три пенси! Диліжанс відбуває о десятій! А якщо ті, хто вручив повідомлення нашим невезучим колегам з компанії «Великий шлях», подбають їх забрати й передати нам, ми доставимо їх безкоштовно!  

Це викликало пожвавлення у натовпі, дехто проштовхався до виходу й зник назовні. 

— Поштамт, пані та панове! — вигукнув Мокр. — Ми доставляємо! 

Знову піднявся веселий гамір. 

— Хочете почути щось дійсно цікаве, пане Губперук? — спитав, підбігаючи, Стенлі. 

— І що ж це, Стенлі? — поцікавився Мокр, злазячи зі стільця. 

— З самісінького ранку ми продали купу однодоларових марок! І знаєте що? Люди надсилають листи самим собі! 

— Що? — нерозуміюче перепитав Мокр. 

— Просто щоб марки пройшли через пошту, шефе. Розумієте, це ж робить їх реальними! Це доводить, що марки використовувалися. Вони їх збирають, шефе! І навіть краще, шефе! 

— Куди ж уже краще, Стенлі? — здивувався Мокр. 

Він опустив погляд. Авжеж, на хлопцеві була нова сорочка, з малюнком марки за пенні та написом «Спитай мене про марки».  

— Влада Сто Лата замовила «Ливарнику і Шпулькісу» серію власних марок! І інші міста теж хочуть так зробити! 

Мокр подумки занотував: «Треба буде часто змінювати дизайн. І робити пропозиції кожному місту та країні, які ми тільки зможемо згадати. Замість “лизати тильну сторону Ветінарі”, всі забажають мати власні марки — і ми зробимо їм таку честь в обмін на згоду доставляти нашу пошту, а пан Шпулькіс цілком конкретним чином нам за це віддячить, я вже про це подбаю». 

— Шкода, Стенлі, що пропали твої шпильки. 

— Шпильки? — перепитав хлопець. — А, шпильки. Шефе, шпильки — це просто гострі шматочки металу. Вони мертві.  

«Ось так і рухаємося вперед, — подумав Мокр. — Завжди рухайся. Ніколи ж не знаєш, хто або що за тобою женеться. 

Все, що нам зараз потрібно, — це щоби нам усміхнулися боги.  

Гм-м-м. Гадаю, надворі вони посміхаються трішечки ширше». 

Мокр вийшов на свіже повітря. Різниця між Поштамтом всередині й вулицею перед ним тепер була досить умовною, але народу й тут було чимало. Були там і кілька вартових. Це могло стати в пригоді. Вони вже підозріло на нього поглядали. 

Що ж, ось і ця мить. Зараз має статися диво. Власне, зараз збіса неминуче має статися диво! 

Мокр звів очі до небес і вслухався в шепіт богів. 

Розділ одинадцятий 

МІСІЯ 

В якому Правитель Ветінарі дає пораду — Погана пам’ять пана Губперука — Проблеми зловісного кримінального генія з пошуками власності — Страх пана Шеляга перед купанням і дискусія про вибухову білизну — Пан Поні та його папірці — Обговорення в раді директорів та рішення Злотного — Пан Губперук намагається здійснити неможливе  

Годинник відбивав сьому. 

— А, пане Губперук, — промовив, підводячи погляд, Правитель Ветінарі. — Дуже дякую, що зазирнули. Такий клопітний видався день, чи не так? Тулумбасе, подайте-но панові Губперуку стільця. Я так гадаю, ремесло пророка — справа вельми стомлива.  

Мокр жестом відпустив клерка і з полегшенням опустив своє зболене тіло на стілець. 

— Насправді я не планував зазирати, — повідомив він. — До мене зайшов здоровенний троль зі Сторожі й ухопив мене за руку. 

— О, не сумніваюся, що він хотів вас просто підтримати, — сказав Правитель, уважно вивчаючи хід битви між кам’яними тролями та кам’яними ґномами. — Ви ж пішли за ним добровільно, чи не так? 

— Бачте, я дуже прив’язаний до своєї руки, — пояснив Мокр. — Тож вирішив піти за нею. Чим можу прислужитися, ваша високосте? 

Ветінарі встав, пройшов від столика з грою до свого робочого столу, всівся у крісло і зміряв Мокра поглядом, у якому відображалося щось подібне до захвату. 

— Командор Ваймз надав мені стислий звіт про сьогоднішні події, — заговорив він, відставляючи фігурку троля, яку тримав у руках, і гортаючи аркуші перед собою. — Починаючи з ранкових заворушень біля контори «Великого шляху», що їх, як він стверджує, спровокували ви?..  

— Все, що я зробив, — це запропонував доставити повідомлення, які затрималися через прикрий негаразд із семафорами, — сказав Мокр. — Я не очікував, що бовдури в конторі компанії відмовляться повертати повідомлення своїм клієнтам! Зрештою, люди ж заплатили наперед. Я просто хотів допомогти в скрутну хвилину. І вже точно не «провокував» нікого бити клерка стільцем по голові! 

— Звісно ні, звісно ні, — погодився Ветінарі. — Я глибоко переконаний, що ви не чинили правопорушень і діяли з найкращих міркувань. Але я вмираю від бажання почути про золото, пане Губперук. Сто п’ятдесят тисяч доларів, якщо не помиляюся.  

— Щось я про таке не дуже пам’ятаю, — промовив Мокр. — Якось нечітко все. 

— Так, так, уявляю собі. Можливо, я зумію дещо прояснити? — запропонував Ветінарі. — Цього ранку, пане Губперук, ви промовляли до людей біля вашого так прикро постраждалого Поштамту, аж раптом, — на цьому моменті Патрицій кинув швидкий