Читати книгу - "Поштова лихоманка"

погляд у папери, — раптом звели погляд до неба, затулили очі рукою, впали на коліна й закричали: «Так, так, дякую, я недостойний, слава, хай чисто очистять птахи зуби твої, алілуя, хай деренчать шухляди твої», — й тому подібне — чим неабияк зацікавили навколишніх — а тоді підвелися, простягнули руки вперед і скричали: «Сто п’ятдесят тисяч доларів, вони закопані в полі! Дякую, дякую, я заберу їх негайно!». Після цього ви вихопили лопату в одного з тих, хто допомагав розчистити руїни будівлі, й цілеспрямовано рушили до виходу з міста. 

— Справді? — спитав Мокр. — Жодного спогаду щодо цього моменту. 

— Не сумніваюся, — радісно запевнив Ветінарі. — Мабуть, пане Губперук, ви б неабияк здивувалися, дізнавшись, що за вами рушило чимало народу? Включаючи пана Помпу та двох офіцерів Сторожі.  

— О небо, справді? 

— Справді. Це тривало кілька годин. Ви не раз зупинялися для молитви. Мушу припустити, що таким чином ви жадали отримати божественні вказівки, які й скерували врешті-решт ваші кроки до маленького гаю серед капустяних полів.  

— Справді? Боюся, для мене це просто суцільний туман, — сказав Мокр. 

— Наскільки мені відомо зі звіту Сторожі, ви копали як демон. Повинен наголосити, що ваша лопата стукнула по ляді скрині в присутності значної кількості вартих довіри свідків. Гадаю, завтра в наступному випуску «Часу» буде велика іконографія. 

Мокр промовчав. Це був єдиний спосіб не сказати зайвого. 

— Маєте якісь коментарі, пане Губперук? 

— Ні, ваша високосте, по суті, ні. 

— Гм-м-м. Близько трьох годин тому я бачився в цьому кабінеті зі старшими жерцями трьох головних божеств, а також — добряче збитою з пантелику вільнонайманою жрицею, яка, наскільки мені відомо, на позаштатній основі відає земними справами Вжедістали. Кожне з них заявляє, що це їхній бог повідомив вам про розташування золота. А сам ви, часом, не пам’ятаєте, яке божество це було?  

— Я швидше відчував голос, ніж чув його, — старанно добираючи слова, відповів Мокр. 

— Правдоподібно, — сказав Ветінарі. — За дивним збігом обставин, вони й собі відчули, що їхні храми мають отримати десятину грошей. Кожен, — уточнив він.  

— Шістдесят тисяч доларів? — вигукнув Мокр, випрямляючись на стільці. — Так не можна! 

— Віддаю належне вашій здатності до швидких арифметичних підрахунків попри проблеми зі свідомістю. Радісно бачити, що в цьому ви проблем із ясністю та чіткістю не маєте, — сказав Ветінарі. — Я порадив би вам пожертвувати п’ятдесят тисяч доларів на чотирьох. Врешті-решт, цей дар богів було явлено у дуже публічний, а також — дуже конкретний і беззаперечний спосіб. Хіба не час виявити благоговійну вдячність?  

Запала тривала пауза, в кінці якої Мокр підняв пальця і, всупереч усьому, зумів зобразити бадьору усмішку. 

— Слушна порада, ваша високосте. До того ж ніколи не знаєш, в який момент тобі потрібна буде служба божа. 

— Саме так, — сказав Ветінарі. — Це менше, ніж вони вимагають, але більше, ніж вони очікують, а я вкажу їм, що решту грошей цілком витратять на громадські потреби. Їх же витратять на громадські потреби, чи не так, пане Губперук? 

— О, так. Безумовно! 

— Тоді тим краще, що наразі вони вже перебувають у камерах під контролем командора Ваймза, — Ветінарі опустив погляд на Мокрові штани. — Бачу, Поштмейстере, ваш гарненький золотий костюм увесь забруднено. Так дивно, що всі ті гроші виявилися заритими на полі. І ви все ще не пригадуєте нічого про те, як ви туди дісталися?  

Вираз обличчя Ветінарі починав діяти Мокрові на нерви. «Все ти знаєш, — подумав він. — Я знаю, що ти знаєш. Ти знаєш, що я знаю, що ти знаєш. Але я знаю, що ти не маєш цілковитої впевненості, не маєш». 

— Ну... мені таки явився янгол, — проказав він. 

— Невже? Якогось конкретного різновиду? 

— Гадаю, такого, якого зустрічаєш тільки раз у житті, — відповів Мокр. 

— А, ну гаразд, — відкидаючись у кріслі, сказав Ветінарі. — Що ж, тоді мені все абсолютно зрозуміло. Смертні нечасто досягають подібного божественного одкровення, але жерці запевнили мене, що це можливо, а хто ж знає краще за них? Тепер будь-хто, хто спробує хоч би припустити, що гроші... здобуто в який-небудь не дуже чистий спосіб, муситиме протистояти декотрим вкрай невгомонним жерцям[53], а до того ж, підозрюю, стикнеться зі значними труднощами при потребі засунути свої кухонні шухляди. Крім того, ви жертвуєте ці гроші місту... — Мокр розтулив був рота, але Патрицій застережно звів руку й продовжив, — а саме Поштамту, тож питання про вузькоособистий інтерес не постає. Схоже, ці гроші не мають ніякого власника, хоча поки що, звісно ж, дев’ятсот тридцять вісім осіб хотіли б переконати мене, що все належить їм. Таке вже життя в Анк-Морпорку. Відтак, пане Губперук, ви отримуєте наказ якнайшвидше відбудувати Поштамт. Рахунки буде оплачено, а оскільки ці кошти є явним даром богів, міський бюджет ніяк не постраждає. Прекрасно зроблено, пане Губперук. Просто прекрасно. Не хотів би вас затримувати[54].  

Мокр уже взявся за дверну ручку, коли голос за його спиною промовив: 

— Ще одне маленьке питання, пане Губперук.  

Він зупинився. 

— Так, ваша високосте? 

— Мені здається, що та сума, якою боги так щедро вирішили нас обдарувати, суто випадково майже збігається з оцінною вартістю коштів, викрадених одним відомим злочинцем і, наскільки мені відомо, так і не знайдених. 

Мокр мовчки дивився у дерево дверей перед собою. «Чому цей чоловік править всього одним-єдиним містом? — подумав він. — Чому не всім світом? Цікаво, він з усіма так поводиться? Почуваєш себе маріонеткою. З тією відмінністю, що все облаштовано так, аби ти сам себе смикав за нитки».  

Він обернувся, старанно утримуючи обличчя незворушним. Правитель Ветінарі вже повернувся до своєї гри. 

— Справді, ваша високосте? А хто ж це був? — спитав він. 

— Такий собі Альберт Спенґлер, пане Губперук. 

— Він мертвий, ваша високосте, — промовив Мокр. 

— Ви впевнені? 

— Так, ваша високосте. Я був присутній, коли його повісили. 

— Добре, що ви цього не забуваєте, — сказав Ветінарі й посунув фігурку ґнома через усю гральну дошку.  

«Прокляття, прокляття, прокляття!» — кричав Мокр. Але лише для внутрішнього вжитку. 

Він так тяжко працював заради цих гро... ну, тобто банкіри й купці так тяжко пра... словом, десь у кінці ланцюжка хтось так тяжко працював заради цих грошей, а тепер третину з них... та вкрали і все, інакше тут не скажеш.  

Мокр однозначно відчував з цього приводу спалахи неправедного гніву. 

Звичайно, він справді віддав би більшість грошей на відбудову Поштамту — для того все і влаштовувалося, — але менше ніж за сто тисяч доларів можна було збудувати збіса хорошу будівлю, і він усе-таки сподівався залишити щось і для себе.  

І все ж він почувався добре. Та й що він став би робити з грошима? В будь-якому разі, він не мав часу, щоб їх витрачати. Зрештою, що може купити досвідчений злочинець?  

Приморська нерухомість зі справжніми потоками лави та наявністю піраній неподалік була серйозним дефіцитом, а світові явно на біса не потрібен був черговий Темний Володар — принаймні поки з цією роллю так добре вправляється Злотний. Злотному не потрібна вежа з десятьма тисячами тролів на подвір’ї.[55] Йому достатньо