Читати книгу - "Кохай без правил, Ольга Манілова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Дуже миленькі, ай, — шепоче він. — І рожеві.
Я нізащо не стану опускати голову і не буду дивитися. Щойно це закінчиться, я... Та я йому... Та він у мене ще потанцює!
Тільки Резник уміє цілувати грубо навіть у щоку, і натиск його дотику позбавляє мене орієнтації в просторі, тому я оступаюся на рівному місці.
Він усе-таки змушує мене дивитися на чуттєві катування над моєю нещасною блідо-рожевою шкірою.
Коли тепла суха долоня спускається вниз, я здригаюся всім тілом, але Артур примудряється приструнити мене, прикусивши частину моєї щоки. Боже, він як тварина: дуже розумна, хитра і розважлива тварина.
Мій живіт судомно підтягується, бо сліди залишених учора засосів ще ниють. Я намагаюся відчепити його руку, і видаю здивоване мукання, коли мені це вдається.
Резник відпускає мене, а я блискавично натягую светр, навіть не потурбувавшись про ліфчик.
Якщо він бажає знущатися наді мною таким чином, то я буду триматися. Йому все одно коли-небудь набридне. У горлі гірчить, коли думаю про те, що він гранично вдало вибрав собі в жертву недолугу "стару діву". Напевно, кумедно! Тільки реакції він від мене не отримає.
І я, до речі, зовсім не "стара діва", я просто була зайнята справами.
Я знаю, що він уважно стежить за виразом на моєму обличчі, коли я застібаю пальто і незворушно закидаю ремінець сумки на плече.
— Я відвезу тебе додому, — з натиском вимовляє Артур і ніби перекриває мені подальший шлях.
— Добре, — стримано відповідаю.
Його Зіркова Хокейна Високоповажність і горе-спокусник вочевидь дивується відсутності опору, тому трохи топчеться на одному місці.
Але вже стемніло, і мені реально моторошно від думки, що доведеться йти пішки, поки навколо ошиваються журналісти на кшталт того, що приходив сьогодні.
Артур усе ще поглядає в мій бік з настороженістю, коли ми виїжджаємо з підземної парковки.
За кілька хвилин він показує дві темні коробки, але навіть не дає мені взяти їх у руки.
— Я зараз поставлю тимчасовий захист, а завтра об одинадцятій приїдуть фахівці й Микита з приводу сигналізації.
— Артуре, — доволі терпляче, але все ж таки іронічним тоном починаю я, — у цей час я вже сиджу на роботі. Це там, де ми з тобою удвох працюємо на благо хокею.
— Я зателефоную Корнію, і взагалі домовлюся про все, — киває він, але навіть не дивиться на мене.
— Так не піде, — тихо зауважую я, — за мене просити не треба. Але я дуже вдячна тобі за вирішення питання з сигналізацією. До речі, Корній проживає в трьох будинках...
— Ах так, — оманливо вдаючи розуміння каже Резник, перебиваючи мене найзневажливішим чином, — ніхто ж не повинен знати, що найгордіша медпрацівниця зв'язалася з тупим хокеїстом. Бо, — підвищує він голос, — є особливі причини.
— Я сподіваюся, ти несерйозно. Я не називала тебе "тупим". Повір, розумнику, якби я назвала тебе дурнем, ти б це добре відчув.
— Звичайно, несерйозно. Як можна серйозно сприймати маячню на кшталт "давай мутити потайки"? Це на кшталт твоїх дурниць, як ти будеш набиратися досвіду з іншими хокеїстами. У тебе трохи протяг в голові, зайчиха, але я готовий це терпіти заради твого грізного личка і миленького животика. Я завжди вирізнявся великодушністю.
— Ти ось просто зараз заробляєш дуже мало очок на свою користь, — байдужим тоном зауважую я.
Я відчуваю, як його пронизливий погляд блукає по моєму обличчю, але потім світлофор перемикається на зелене світло і машина рухається вперед.
Але Артур продовжує роздратовано постукувати по керму пальцями.
— Я завжди заробляю всі можливі очки в грі. Я, мабуть, не в курсі, що це в тебе за гра тут така.
— Це не гра, — розглядаю я власні руки, — ти мене плутаєш із Салазаровим.
— Що він пообіцяв за те, що ти прийдеш працювати в клуб? Я зроблю все це для тебе замість нього.
Я не можу приховати посмішку, бо Резник звучить настільки самовпевнено.
— Гарантію практики в Успенській лікарні.
— Практику? — обережно перепитує він, трохи поміркувавши. — Як реабілітолог? А що... ця Успенська лікарня — особлива?
— Я поки що не реабілітолог. І так, це найкраща лікарня. Туди потрапляють за розподілом. Я не потрапила, тому що не встигла своєчасно. У мене накопичилися... важливі справи.
— Це які справи?
Він повертає джип надто різко, а я відкриваю рота і навіщось кажу як є:
— Я колись зламала руку, давно. А потім мені потрібно було повторне... Загалом, мені довелося поїхати в Німеччину.
Неймовірно, залишається тільки вистрибнути з салону просто на ходу. Навіщо я це сказала? Навіщо! Вивалила все абсолютно без причини.
О Господи, він звертає до паркану і зупиняє джип.
— Але наразі все гаразд із рукою? — нехарактерно для себе хмуриться Артур.
— Так. Так! Я ж і кажу. Взагалі давно було. Взагалі все було багато років тому. І на практику я не потрапила... так от, уже минуло два роки. Просто знаю, що на наступний сезон... може виявитися відкрита вакансія в лікарні.
— Я домовлюся з приводу твоєї практики, — нестерпно зарозумілим тоном заявляє Резник. І коли він бере мене за долоню, я машинально відштовхую його руку.
Ледве втримуюся від фиркання, бо Резник вичікує кілька секунд перед тим, як присунутися ще ближче. Він спирається на моє сидіння.
Я ж уперто дивлюся на обгризені холодами й вітрами зарості за лобовим склом, що іноді підсвічуються фарами автомобілів, що проїжджають повз.
— Чесно тобі скажу, іноді я думаю, що ти навмисно це все робиш, — надзвичайно тихо і спокійно каже він.
Кожна клітинка в моєму тілі напружується, а соски знову ниють. Зрадницька м'язова пам'ять.
І ще цей ніс знаходиться за п'ять міліметрів від мене.
— Навмисно... крутиш носом, щоб я... Трясця, Рито, це точно працює, але це погано закінчиться.
— Я не кручу носом, — киваю я власному відображенню в бічному дзеркалі.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кохай без правил, Ольга Манілова», після закриття браузера.