Читати книгу - "Кохай без правил, Ольга Манілова"

— Хочу в це вірити, — м'яко каже він. — Але не віриться.

Не знаю, навіщо я повертаюся до цього грубіяна, який заманює мене в пастку, але вельми важко наказувати власному тілу слухатися, коли все всередині бахає від протиріч. Я поводжуся як дурепа, але якщо "бути дурепою" — це ціна за те, щоб не переживати знову те приниження, то я...

... готова її заплатити.

Другий раз я не зможу. А вже перед Резником — просто не переживу.

Він обережно відводить пасмо з моєї щоки.

Я не можу чинити опір, коли Артур притягує мою голову до себе. Ми стикаємося в жадібних і шалених поцілунках, бо цього разу я теж беру активну участь у цьому божевіллі.

Відриваюся від його вимогливих і агресивних губ, ніби це здатно вгамувати тремтіння, що розповзається по потилиці.

А він запускає пальці прямо мені під волосся, з дивно суворим виразом на обличчі.

У гарячці та в хаотичному зіткненні ротів не розібрати, як я опиняюся в нього на колінах. Я невгамовно натягую неслухняні пасма на себе, бо це робить Артура геть некерованим, а моя душа жадібно вбирає кожен його судомний видих.

Артур нарешті проникає в мене, сумбурно й безглуздо, і час вибухає з яскравою сліпучою міццю тисячі сонць.

Більше нічого не має значення, — не має ні форми, ні меж — існує тільки його впевнене тіло навпроти й він розчиняє мене в собі.

— Моя дівчинка, моя, — він тримає мою голову в лещатах, і я намагаюся кивнути кожному звуку, — моя забіяка, моя, моя.

— Не зупиняйся, — шепочу я одними губами безперервно, — прошу, будь ласка.

Я не здатна зрозуміти, як це все закінчується. Мені навіть здається, що це просто не може закінчитися. Неможливо, щоб раз — і виплисти після такого.

Ногу зводить короткою судомою, і легкий біль трохи протвережує, але Артур усе ще захоплено смокче шкіру на моїй шиї.

Він дико кусючий, але його руки — поверхня яких завжди трохи суха — вміють бути такими разюче ніжними.

— Мені погано без тебе, — ледве чутно вимовляю я, і можна одразу закам'яніти від жаху, адже я не знаю, навіщо кажу це вголос.

Я взагалі не розумію, навіщо люди висловлюють подібні речі. Ось як він, наприклад, — коли постійно торочить про те, що я зірвуся або коли перераховує те, що він зі мною зробить.

Мені не вдається стримати вигук, коли його руки стискають мої долоні до болю, збираючи навколо них побілілі скручені пальці.

— Що? Що ти сказала? Рито! Якщо це правда, якщо це так, — тепер він стискає мої щоки, і я намагаюся ухилитися, — ти... ти правду сказала?

— Відпусти мене, — ніби не своїм голосом кажу я.

Мені вдається повернутися на друге сидіння, не зважаючи на те, що Артур не випускає повністю мої руки із захоплення.

Я намагаюся натягнути пальто, а воно не натягується.

Взагалі нічого не працює, ні мої пальці, ні ґудзики, навіть повітря відчувається розрядженим отруйним газом. Чи це все пливе перед очима?

— Чорт... Що б там не було. Ти маєш довіритися мені, — практично наказує Резник. Краєм ока бачу, як уже змінилося й загострилося його обличчя.

— Ти сказав у підсобці, що "неважливо, знаєш ти чи ні", — раптово я мало не кричу і відкидаюся на спинку сидіння ще раз. — Ти сказав! Сказав, що це неважливо для тебе. А тепер усе не так! Ти сказав і пообіцяв. Я знаю, що я не права! Але це... тільки одна умова. Одна! Мені вона потрібна, розумієш?

— Звідки мені було знати, що твоя ідіотська умова, — переходить він на крик теж, — суперечитиме всьому, що правильно і нормально! Усьому, для чого це зазвичай і робиться, Рито. Або крім сексу, ти ще ні з ким і не зустрічалася ніколи?

— Нічого страшного не станеться, якщо ніхто не знатиме про нас, — знову дивлюся на свої руки.

— До тебе сьогодні підходив Коваленко? Розмовляв із тобою?

Від потрясіння я забуваю, що вже пообіцяла собі не дивитися на Резника. Убивчий вираз на його обличчі набуває нової форми, описати яку неможливо, а завжди трохи вперто стиснуті губи побіліли.

— Що за дивне запитання? Коваленко?

— Можеш не відповідати, — грубо хапає він мене за руку, — я знаю, що підходив, Ципа бачив. І...

— Ципа часом не та детективна агенція, до якої ти звертався? А то виглядає, вибач, що Ципа в нас і детектив, і журналіст, і взагалі в кожній бочці затичка.

— Ти не ухиляйся. Ти давай відповідай. Що цей шмаркач хотів?

Я ледь не задихаюся від сміху.

— Саме так, Артуре. Він — шмаркач, йому тільки двадцять років стукнуло. Він просто запитував різні дурниці.

— Так-так, дурниці. Так от якби він знав, що ти зустрічаєшся зі мною, то в житті б не сунувся.

— Ти натякаєш, що чоловіки перестануть зі мною спілкуватися, щойно я почну зустрічатися з тобою? Вибач, але я іноді розмовляю з чоловіками по-дружньому.

— Ти, може, так. А вони — ні. І так далі тривати не буде, не сумнівайся. Буде все правильно. Йдеться про юніора в моєму клубі! — заводиться він повторно. — І це не вперше він до тебе підходить, до речі.

"У моєму клубі" звучить так, немов це реально його клуб!

— Відвези мене додому, — наполягаю я, принципово не дивлячись у бік ревнивця, який вигадує собі суперників кожного божого дня.

Він заводить джип лише за хвилину, але підганяє його до мого будиночка в найкоротші терміни.

— Наскільки я зрозумів, ти не дуже гориш бажанням працювати в клубі. Ти виконуєш доручення цього білявого дегенерата. Але тобі потрібна гарантія, що ти потрапиш на практику в ту лікарню, — жорстко і швидко каже Артур.

Я однозначно ще не стикалася з таким нахабством! Це він натякає, що мені варто звільнитися, щоб зустрічатися з його неймовірною персоною відкрито.

Звісно, це частково вирішить проблему, але я вже втягнулася в цю роботу. І я сумніваюся, що Артур забезпечить мене місцем у потрібному відділенні Успенської лікарні. Якби це було так легко, мені б не довелося повзати в Салазарова в ногах.