Читати книгу - "Грона гніву"

src="images/i_007.jpg"/> ом пробирався верболозом, заповз у затінок і влігся там спати. Ной теж ішов за ним.

— Спатиму тут,— сказав Том.

— Томе!

— Ну?

— Томе, я не їду.

Том сів.

— Про що це ти?

— Томе, я не збираюся цю воду кидати. Я вниз по річці піду.

— Ти здурів,— сказав Том.

— Знайду шматочок волосіні. Рибу ловитиму. Біля такої файної річки не зголоднієш.

— А як же кревняки? — спитав Том.— А що мамка скаже?

— Не можу я. Не можу цю воду лишити.— Ноєві широко розставлені очі були півзаплющені.— Зна’ш, як усе це, Томе. Зна’ш, що люди до мене добрі. Але насправді вони за мене не дбають.

— Ти здурів.

— Ні, не здурів. Усе розумію. Розумію, що мене жаліють. Але... ну, я нікуди не поїду. Ти перекажи мамі... Томе.

— Ану послухай...— почав Том.

— Ні. Сенсу нема. Тут, біля води, буду. Не залишу її. Я, мабуть, піду, Томе — туди-о, униз по річці. Рибу ловитиму та різне, але води не покину. Не можу я.— Він виповз із затінку верболозу.— Перекажи мамі, Томе.

І він попрямував геть. Том не відставав од нього на березі річки.

— Слухай, ти, дурисвіте чортів...

— Сенсу нема,— додав Ной.— Млоїть душу, але не можу інакше. Пора мені.

Він різко розвернувся і пішов униз за течією вздовж берега. Том почав був рушати з місця, але спинився. Він бачив, як Ной зник у гущавині, потім знову виринув звідти, тримаючись річкового берега. І він спостерігав за Ноєм, як той меншає на березі, доки не зник нарешті в заростях верболозу. Том зняв кашкет і почухав у потилиці. Потім повернувся до свого затінку у верболозі та вклався спати.

абця лежала на матраці під напнутим брезентом, а мати сиділа поруч. Повітря було задушливо-спекотним, і мухи гули в тіні від тканини. Бабця лежала гола, вкрита шматком рожевої фіранки. Стара жінка стурбовано повертала голову на різні боки і щось бурмотіла, захлинаючись. Мати сиділа на землі поруч з нею і шматком картону відганяла мух, обвіваючи гарячим повітрям пооране зморшками старече обличчя. Навпроти сиділа Ружа Шаронська і невідступно стежила за ненею.

Бабця владно кликала:

— Віллє! Віллє! Ходи-но сюди, Віллє.— Її очі розплющились і люто позирали довкола.— Хай він підійде,— сказала вона.— От хай прийде. За чуба його вхоплю.

Вона заплющила очі, відкинула голову і щось забурмотіла, її язик заплітався. Мати обвівала її картонкою.

Ружа Шаронська безпорадно дивилася на стару жінку. І стиха промовила:

— Вона жахливо недужа.

Мати звела очі на дівоче обличчя. Неньчин погляд був терплячим, але на чолі виступили зморшки.

— Коли ти молода, Руже, то все здається само собою ясним, до останнього клаптика. І все окремо від іншого. Я це знаю, пам’ятаю, Руже,— її вуста дуже любовно вимовляли доччине ім’я.— У тебе буде дитина, Руже, і здаватиметься тобі, що весь світ далеко, а ти сама. І боляче буде тобі, боляче, самотньо боляче, а оцей намет один на весь світ.— Вона різко цвьохнула картонкою, ударивши велику муху, яка описала два кола і з дзижчанням вилетіла на сліпуче сонце. І мати провадила: — Настає час змін, і коли він настає, смерть однієї людини стає часткою смертей інших, а ця частка — частка одного цілого. Потім уже не почуваєшся самотньо. А потім біль не так болітиме, тому що ти не самотня — інші теж страждають, Руже. От хотілося б тобі та всім розказати, аби ви дізнались, а не можу як слід.— Її голос був настільки ніжним, настільки сповненим любові, що в Ружі Шаронської сльози виступили на очах, потекли і засліпили дівчину.

— Візьми помахай над бабцею,— сказала мати і простягнула картонку дочці.— Їй від цього добре. От усе, що я хтіла тобі сказати.

Бабця, насупивши брови над заплющеними очима, пробелькотіла:

— Віллє! Ти замазався! От ніколи чистим не будеш.

Її маленькі зморшкуваті ручки, схожі на клешні, потягнулися вгору і почухали щоку. Через заслону прокралася червона мураха і пролізла через діру в згортці на бабину шию. Мати була напоготові, зняла її й розчавила між великим і вказівним пальцями, а потім витерла їх об сукню.

Ружа Шаронська продовжувала махати картонкою і подивилася на матір.

— Вона?..— І слова застрягли в її пересохлому горлі.

— Ноги витирай, Віллє... ти, брудне порося! — кричала бабця.

— Не знаю,— сказала мати.— Мо’, ні, якщо довеземо її туди, де їй краще буде, але не знаю. Не переймайся, Руже. Вдихай, коли тре’, і видихай, коли тре’.

У намет зазирнула огрядна жінка в порваній чорній сукні. Очі в незнайомки були потьмарені, а шкіра на щоках обвисла брижами. Губи її теж обвисли так, що верхня, наче заслона, затуляла зуби, а нижня, важча, вивалилася назовні, оголюючи ясна.

— Доброго ранку, мем,— сказала вона.— Доброго ранку, славімо Господа Бога.

Мати озирнулася.

— Ранок добрий,— відповіла вона.

Жінка зайшла в намет і нахилилася над бабцею.

— Ми чули, що у вас є душа, готова зустрітися з Ісусом. Славімо Господа!

Мати спохмурніла й різко подивилася на неї.

— Вона недужа, от і все,— сказала мати.— Знесилена дорогою і спекою. Вона просто зморилася. Перепочине трішки й одужає.

Жінка нахилилася над бабиним обличчям упритул, наче нюхала. Потім обернулася до матері й швидко закивала, так що вуста заколихалися, а подвійне підборіддя затремтіло.

— Люба душенька лагодиться зустрітися з Ісусом,— сказала вона.

— Неправда! — вигукнула мати.

Жінка знову закивала, цього разу повільно, і поклала пухкі руки бабці на чоло. Мати схопилася, щоб відсмикнути її руку, але швидко опанувала себе.

— Правда, правда, сестро,— сказала жінка.— Нас у наметі шестеро, і на всіх Дух Святий. Я їх покличу, будеш з нами, збори влаштуємо, помолимося разом — благодать вимолювати. Ми всі єговісти. Шестеро, зі мною. Піду їх приведу.

Мати напружилася.

— Ні... ні,— мовила вона.— Ні, бабця просто хвора. Не винесе зборів.

Жінка перепитала:

— Не винесе? Не винесе солодкого дихання Ісуса? Про що ти, сестро?

Мати наполягала:

— Ні, не можна тут. Вона зовсім зморена.

Жінка докірливо подивилася на матір:

— Ви що, мем, невіруюча?

— Ми завше побожні були,— заперечила мати,— але бабця зовсім хвора, тягали її туди-сюди всю ніч. Не хочемо вас обтяжувати.

— Та не обтяжить це нас, а якщо й так, то нащо