Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Грона гніву 📚 - Українською

Читати книгу - "Грона гніву"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Грона гніву" автора Джон Ернст Стейнбек. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 71 72 73 ... 156
Перейти на сторінку:
заважати душі, яка прагне здійнятися до Агнця.

Мати стала навколішки.

— Дякуємо,— холодно промовила вона.— Нічо’ проти не маємо, як збори відбудуться не в нас у наметі.

Жінка подивилася на неї довгим поглядом.

— Ну, ми не дозволимо нашій сестрі піти назавжди без хоч якоїсь молитви. Ми влаштуємо молитовні збори в нашому наметі, мем. І хай проститься вам за ваше кам’яне серце.

Мати знову сіла й обернулась обличчям до бабці — з напруженим, жорстким виразом.

— Вона змордувалася,— сказала мати.— До останнього висотана.

Бабця мотала головою і щось бурмотіла.

Жінка випросталась і струнко вийшла з намету. Мати досі схилялася над бабцею, вдивляючись у старезне обличчя.

Ружа Шаронська продовжувала обмахувати картонкою, ганяючи потоки гарячого повітря.

— Ma’! — сказала вона.

— Що?

— Чом ви їм не дозволили зробити оті збори?

— Не знаю,— відповіла мати.— Єговісти хороші люди. Ревуть і стрибають. Не знаю я. Ну наче найшло щось на мене. Не думаю, що витримала б усе це. Просто втекла б.

Десь неподалік долинув початок моління, а потім почувся наказ співати псалом. Слів не можна було розрізнити, тільки мотив. Голос піднімався і падав, і знову піднімався ще вище на кожній модуляції. Потім паузу заповнив другий голос у відповідь, і перший озвався гучно, з тріумфом, і зазвучав цілий хор як ревіння. Голос напружився і замовк, і у відповідь почулося ревіння. І поступово вірші вкорочувалися, тон наростав гостріше, як накази, а у відповідь звучали пронизливі голоси, як скарга. Ритм частішав. Чоловічі й жіночі голоси зливались, але раптом усередині співу різко виділився чийсь жіночий голос, що перетворився на плач, крик, дикий і лютий, як стогін хижого звіра; а інший глибокий жіночий голос, який співав в унісон, заволав на повну силу, і чоловічий звучав усе гучніше, наче вовче виття. Молитва припинилась, і з намету линули тільки звірине виття та гупання ніг об землю. Мати здригнулася. Ружі Шаронській перехопило подих, а ревіння хору тривало нескінченно — здавалося, що легені луснуть.

— Мене всю трусить,— сказала мати.— Та що таке.

Тепер високий голос зірвався на істерику, а крики нагадували виття гієни, гупання стало голоснішим. Голоси надірвались і змовкли, а потім виринув цілий хор, ридаючи, белькочучи щось незрозуміле, і почулись удари по тілу, наче хтось глухо повалився на землю; згодом ридання перемінилося на тихе скигління, наче виводок цуценят хлипав біля миски з їжею.

Ружа Шаронська тихо невротично плакала. Бабця вивільнила прикриті фіранкою ноги, схожі на сірі, вузлуваті лозини. Вона теж заскиглила в тон голосам. Мати поправила заслону. Тоді бабця глибоко зітхнула, її подих став рівним і сильним, а повіки заплющились і більше не смикалися. Вона міцно заснула, і з її піврозтулених вуст долинало хропіння. В іншому наметі скигління звучало все тихіше і тихіше, доки зовсім не змовкло.

Ружа Шаронська подивилася на матір очима, повними сліз.

— Це на добро,— сказала Ружа.— Бабуні це на добро. Вона заснула.

Мати засоромлено опустила голову.

— Мабуть, я не по правді вчинила з цими добрими людьми. Бабця ж заснула.

— Мо’, вам нашому проповідникові покаятися, що гріх був? — спитала дочка.

— Зроблю так... але він дуже дивний чоловік. Мо’, це він призвів до того, що я не дозволила цим людям тут молитися. Проповідник наш — він як міркує: хоч люди що роблять, усе на краще.— Мати подивилася на свої руки і промовила: — Руже, ходімо спати. Як уночі поїдемо, виспатися тре’.— Вона витягнулася поряд з матрацом.

Ружа Шаронська запитала:

— Чи тре’ бабцю обмахувати?

— Вона зара’ спить. Ляж, спочинь.

— Цікаво, а куди Конні подівся? — поскаржилася дівчина.— Сто років як його не бачила.

— Ш-ш! — сказала мати.— Відпочивай.

— Ма’, Конні на вечірні курси піде навчатися, щоб на ноги стати.

— Так. Ти це вже казала. Відпочивай.

Дочка прилягла на бабусин матрац.

— У Конні новий план є. Повсякчас про нього думає. Коли ’лектрику опанує, то свою крамницю матиме, а далі знаєш що робитимемо?

— Що?

— Лід... лід — скільки хоч’. Холодильник свій матимемо. Під зав’язку напхаємо. Їжа в холоднику не псується.

— Конні тільки й міркує-прикидає,— голосно зареготалася мати.— Спи давай.

Ружа Шаронська заплющила очі. Мати лягла на спину, схрестивши руки на потилиці. Слухала, як дихають дочка і бабця. Змахнула рукою, зганяючи муху з чола. У таборі було тихо від нестерпної спеки під гарячим сонцем, але в опаленій траві вирувало життя — сюрчали коники, дзижчали мухи,— і ці звуки зливалися з тишею. Мати глибоко зітхнула, потім позіхнула й заплющила очі. У напівдрімоті вона розчула чиїсь кроки, але її збудив чоловічий голос:

— Хто тут?

Мати схопилась. Усередину зазирнуло засмагло-брунатне чоловіче обличчя. Незнайомець був у чоботях, штанях кольору хакі й сорочці такого ж кольору, з погонами. На ньому була портупея[18] з пістолетом, а ліворуч на сорочці була пришпилена велика срібна зірка. На потилиці був заломлений військовий кашкет з м’яким верхом. Чоловік відігнув брезент, і цупка матерія затремтіла, як шкіра на барабані.

— Хто тут? — наполегливо повторив він.

Мати спитала:

— Що вам тре’ від мене, містере?

— А ти як гадаєш? Мені треба знати, хто тут.

— А що таке, нас тут лише троє: я, бабця і моя донька.

— Де ваші чоловіки?

— Вони вниз пішли, скупатися. Ми всю ніч машину гнали.

— Звідки ви?

— Неподалік од Саллісо, Оклахома.

— Ну, вам тут не можна лишатися.

— Ми збираємося ввечері поїхати через пустелю, містере.

— Ну, це якраз те, що треба. Якщо затримаєтеся, я вас до тюрми відведу. Таких, як ви, ми сюди не пускаємо.

Материне обличчя потемніло від гніву. Вона поволі підвелася на рівні ноги. Нахилилася до коробки, де посуд, і дістала звідти чавунну сковорідку.

— Містере,— сказала вона,— у тебе ґудзики олов’яні, ще й пістоль. Там, звідки я приїхала, ти б тишком поводився.

Вона насувалася на нього, тримаючи сковорідку. Той розстебнув кобуру.

— Іди,— сказала мати.— Жінок залякуєш? Радій, що чоловіків тут нема. Вони б тебе на шмаття роздерли. У моїх краях ти б язика за зубами тримав.

Чоловік відступив на два кроки назад.

— Ну, ти не у себе вдома. Ти в Каліфорнії, а ми не хочемо, аби ви, кляті окі, тут зоставалися.

Мати перестала на нього насуватися. Вона з подивом глянула на чоловіка.

— Окі? — тихо перепитала

1 ... 71 72 73 ... 156
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Грона гніву», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Грона гніву"