Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

склепити: чому Аделе говорила про мою книжку з П’єтро, а мені досі не подзвонила? Наступного дня – 30 липня 1973 року – я пішла подивитися, чи чоловік почав читати мій роман. Але виявила, що машинопис опинився під стосом книжок, над якими він працював більшу частину ночі, і було очевидно, що він його навіть не гортав. Я впала в істерику, накричала на Клелію, щоб вона пильнувала Деде, а не сиділа склавши руки, залишивши все на мою матір. Я говорила дуже суворо, і мати, очевидно, сприйняла це як знак прихильності. Вона торкнулася мого живота, ніби щоб заспокоїти мене, і спитала:

– Якщо буде ще одна дівчинка, як ти її назвеш?

Мені було не до того, нога мені боліла, і я, не задумавшись, відповіла:

– Ельзою.

Вона спохмурніла, і я занадто пізно усвідомила, що вона сподівалася іншої відповіді – мовляв, Деде ми дали ім’я матері П’єтро, а якщо знов народиться дівчинка, ми дамо їй твоє ім’я. Я неохоче почала виправдовуватися. Сказала: «Ма, спробуй мене зрозуміти, тебе звати Іммаколата, я не можу так назвати свою доньку, це ім’я мені не подобається». Вона пробурмотіла: «Чому ж? Чим ім’я Ельза краще?» Я відповіла: «”Ельза” схоже на “Елізу”, в разі чого дам їй ім’я своєї сестри, це мало б тебе задовольнити». Більше вона мені й слова не сказала. Як мені все це набридло. Спека ставала дедалі нестерпнішою, я стікала потом, не могла терпіти свій важкий живіт, не могла терпіти свого кульгання, не могла терпіти нічого, нічого, нічого.

Урешті, незадовго до обіду, зателефонувала Аделе. У її голосі не було звичного іронічного відтінку. Говорила вона повільно й серйозно, відчувалося, що кожне слово коштує їй зусиль. Довгими манівцями і з численними застереженнями вона сказала, що книжка погана. Але коли я спробувала стати на захист свого роману, вона перестала шукати формулювання, які б мене не образили, і почала висловлюватись прямо. Головна героїня несимпатична. Інші персонажі геть карикатурні. Ситуації та діалоги манірні. Стиль претендує на те, щоб бути сучасним, а насправді він лише неохайний. Уся ця ненависть неприємна. Фінал неоковирний, у стилі спагеті-вестерну, усе це недостойне мого розуму, освіти, таланту. Я мовчки до кінця вислухала її критику. Врешті вона сказала: «Попередній роман був живий і актуальний, а цей старий за змістом і такий претензійний за стилем, що всі його слова здаються порожніми». Я тихо сказала: «Може, у видавництві до нього будуть прихильніші». Вона холодно відповіла: «Якщо хочеш, надішли їм, але я впевнена, що вони його не публікуватимуть». Я не знала, що сказати, і пробурмотіла: «Гаразд, я подумаю, бувай». Але вона мене затримала, швидко змінила тон і почала тепло говорити про Деде, мою матір, мою вагітність, про Маріарозу, яка дуже її сердила. Тоді спитала мене:

– Чому ти не дала П’єтро почитати роман?

– Не знаю.

– Він міг би тобі щось порадити.

– Сумніваюсь.

– Його думка тебе не цікавить?

– Ні.

Пізніше, зачинившись у своїй кімнаті, я впала в розпач. Це було так принизливо і нестерпно. Я майже нічого не їла й заснула із зачиненим попри спеку вікном. О четвертій пополудні в мене сталися перші перейми. Я нічого не сказала матері, взяла вже давно приготовану сумку, сіла за кермо автомобіля і поїхала до клініки, сподіваючись померти дорогою разом із другою дитиною. Однак усе пройшло чудово. Болі були сильні, але за кілька годин я народила ще одну дівчинку. Уже наступного ранку П’єтро щосили намагався вмовити мене назвати нашу другу доньку на честь моєї матері. Йому здавалося, це було б належне виявлення пошани. Я перебувала в жахливому настрої, сказала, що мені набридло слідувати традиціям, і наголосила, що дівчинку варто назвати Ельзою. Повернувшись додому з клініки, я найперше зателефонувала Лілі. Я не сказала їй, що тільки-но народила дитину, а спитала, чи можна надіслати їй роман.

Якусь мить я чула її легкий подих, а тоді вона пробурмотіла:

– Прочитаю його, коли вийде.

– Мені негайно потрібна твоя думка.

– Я вже бозна-відколи жодної книжки не розгортала, Лену, я більше не вмію читати, нездатна до цього.

– Дуже тебе прошу.

– Першу книжку ти просто видала і все. Чому цю так само не можеш?

– Бо перша книжка навіть не здавалася мені книжкою.

– Можу лише сказати, чи мені подобається.

– Гаразд, цього буде досить.

75

Коли я чекала, поки Ліла прочитає роман, надійшла новина, що в Неаполі холера. Мати аж надто розхвилювалася, тоді стала неуважною й врешті розбила мою улюблену супницю, і це був знак, що їй пора додому. Я відразу відчула, що хоч холера теж стала причиною цього рішення, не останнє місце мала й моя відмова назвати на її честь другу доньку. Я намагалася затримати її, але вона все одно мене покинула, коли я ще не очуняла від пологів і в мене боліла нога. Вона більше не хотіла жертвувати місяці свого життя мені, своїй дитині, яка не знає ні пошани, ні вдячності. Вона воліла померти від холерного вібріону разом із чоловіком і своїми добрими дітьми. Проте до самого свого відходу вона не облишила стриманості, якої я від неї вимагала: не скаржилася, не бурчала, не дорікала мені нічим. Охоче погодилася, щоб П’єтро відвіз її на вокзал автівкою. Вона відчувала, що зять любить її, і, ймовірно, – так я думала – вона завжди стримувалася не для того, щоб зробити мені приємність, а щоб не осоромитися перед ним. Зворушилася вона лише тоді, коли довелося розлучатися з Деде. На сходовому майданчику спитала своєю вимушеною літературною мовою: «Тобі шкода, що бабуся їде?» Деде, яка сприймала цей від’їзд як зраду, надулася і відповіла: «Ні».

Я розсердилася більше на себе, ніж на неї. Відтак мене охопило нестримне бажання самознищення, і через кілька годин я звільнила Клелію. П’єтро здивувався й стривожився. Я роздратовано сказала йому, що втомилася вислуховувати то маремський акцент Деде, то неаполітанську вимову матері – я хотіла знов бути господинею у своєму домі і матір’ю своїм дітям. Насправді я почувалася винною й хотіла покарати сама себе. Я з розпачливою насолодою віддалася думці, що діти, домашні обов’язки і біль у нозі врешті остаточно мене замучать.

Я не мала сумнівів, що з Ельзою я переживу не менш жахливий рік, ніж той, який пережила з Деде. Але, може, тому, що я вже мала певний досвід з немовлям, а може, тому, що звиклася з думкою, що я погана мати, і не прагнула досконалості, дівчинка відразу без жодних проблем припала до