Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

ми були дітьми? Тепер ще гірше, хоч, може, так само». І згадала свого свекра, дона Акілле Карраччі, лихваря та фашиста, і Пелузо, столяра та комуніста, і війну, яка розгорталася просто перед нашими очима. Тепер наша розмова поступово скотилася до тих часів, я пригадувала одну подробицю, а вона іншу. Потім Лілині слова стали набирати дедалі фантастичніших відтінків, і вона почала описувати вбивство дона Акілле, як робила це в дитинстві, змішуючи крихти реальності й численні фантазії. Удар ножем у шию, крапля крові, що розпливлася по мідній каструлі. Як і тоді, вона не вірила, що вбивцею був столяр. З дорослою переконаністю вона сказала: «Тодішні органи правосуддя – зрештою, теперішні теж не кращі – зупинилися на найочевиднішій версії, що його вбив комуніст». Тоді вигукнула: «Але хто сказав, що то справді був батько Кармен і Пасквале? І хто сказав, що то був чоловік, а не жінка?» Як під час наших дитячих ігор, коли нам здавалося, що ми досконало доповнюємо одна одну, я підхоплювала її думку, накладаючи на її слова свій схвильований голос, і в мене склалося враження, що ми – тодішні дівчатка і теперішні дорослі жінки – ось-ось дійдемо правди, яка замовчувалась уже кілька десятиліть. «Подумай тільки, – казала мені вона, – кому було насправді вигідне це вбивство, хто запопав лихварську клієнтуру, яку підім’яв під себе дон Акілле?» І справді, кому? Відповідь ми знайшли одностайно: скористалася з цього жінка з червоною книгою, Мануела Солара, мати Марчелло і Мікеле. «То вона вбила дона Акілле! – вигукнули ми, а тоді засмучено пробурмотіли, спершу я, потім вона: – Та що ми таке кажемо, годі, ми далі немов діти, коли ми вже виростемо».

73

Мить ця врешті здалася мені чудовою, між нами знову запанувало колишнє порозуміння, якого не було вже давно. Тільки тепер порозуміння це обмежувалося до переплетіння звукових хвиль, що плинули по телефонних дротах. Ми вже давно не бачились. Вона не знала, який у мене вигляд після двох вагітностей, я не знала, чи вона далі така бліда й худа, чи якось змінилася. Я вже кілька років розмовляла з її уявною подобою, яку мляво викликав з небуття її голос. Можливо, саме тому історія з убивством дона Акілле раптом здалась мені ідеєю, зерном, з якого може народитися оповідь. І, поклавши слухавку, я спробувала впорядкувати в голові нашу розмову, відтворюючи основні моменти, на які наштовхнула мене Ліла, змішуючи минуле з теперішнім: від убивства бідолашного Даріо до вбивства лихваря і Мануели Солари. Я не могла заснути, довго все це обмірковувала. Мені ставало дедалі зрозуміліше, що цей матеріал може стати основою, на якій збудується розповідь. У наступні дні Флоренція мені плуталася з Неаполем, сум’яття теперішнього зливалося з далекими голосами, нинішній добробут – із зусиллями, яких я доклала, щоб відірватися від свого коріння, страх усе втратити – зі звабливістю деградації. Усі ці роздуми переконали мене, що з цього можна зробити книжку. Докладаючи зусиль, з безперервними болісними розмірковуваннями я списала нотатками цілий зошит у клітинку, будуючи історію насильства, що підсумовувала події останніх двадцяти років. Іноді Ліла телефонувала й питала:

– Чому не озиваєшся, ти погано себе почуваєш?

– Почуваюсь чудово, просто пишу.

– А коли ти пишеш, мене не існує?

– Існуєш, але це мене відволікає.

– А якщо мені погано, якщо мені щось треба?

– То подзвони.

– А коли я не дзвоню, ти не вилазиш зі свого роману?

– Так.

– От добре тобі, як я заздрю.

Я працювала в дедалі більшому страху, що не допишу книжки до народження дитини, я боялася, що помру під час пологів, не завершивши писати. Писати було дуже важко, і близько я не відчувала того стану щасливої нерозсудливості, у якому склепала перший свій роман. Намітивши сюжет, я намагалася надати текстові більш розміреного ритму. Я хотіла, щоб моє письмо було жваве, новаторське, зумисне хаотичне, і не шкодувала на це сил. Потім вдруге ретельно відредагувала текст. Переробляла кожен рядок безліч разів, і врешті, завдяки друкарській машинці, придбаній, ще коли я була вагітна Деде, та копіювальному паперові, зошити мої перетворилися на товстий машинопис, без жодної одруківки, у трьох примірниках майже на двісті сторінок кожен.

Було літо, стояла страшна спека, я мала величезний живіт. Від певного часу мене знов почав турбувати біль у сідниці, він то з’являвся, то зникав, а кроки моєї матері в коридорі дратували нерви. Я втупилася в машинопис і зрозуміла, що боюся. Кілька днів я не могла вирішити, чи давати його читати П’єтро. «Можливо, – думала я, – краще надіслати його відразу Аделе, він нічого не зрозуміє в цій історії». Крім того, з властивою йому впертістю він далі ускладнював собі життя на факультеті, вертався додому дуже знервований, зі мною вів тільки якісь абстрактні балачки про важливість законності – одне слово, він був не в тому настрої, щоб читати роман, де описані робітники, хазяї, боротьба, кров, каморристи, лихварі. До того ж мій роман. Він не ділиться зі мною своїми чималими проблемами, ніколи не цікавився, ким я була і ким стала, тож який сенс давати йому книжку? Він всього лише зробить зауваги до вибору лексичних засобів, а може, і до пунктуації, а коли я наполягатиму на тому, щоб він сказав свою думку, відкараскається від мене загальними фразами. Я надіслала примірник машинопису Аделе, а тоді зателефонувала їй.

– Я закінчила.

– Я просто щаслива. Даси подивитися?

– Я надіслала його сьогодні вранці.

– Молодчина, чекатиму з нетерпінням.

74

Я налаштувалася чекати, і чекання це було набагато тривожніше, ніж чекання дитини, яка копала мене в живіт. Я один за одним нарахувала вже п’ять днів, та Аделе не озивалася. На шостий день за вечерею, коли Деде намагалася їсти сама, щоб не справити мені прикрості, а бабуся вмирала від бажання їй допомогти, але не наважувалася, П’єтро спитав мене:

– Ти закінчила книжку?

– Так.

– А чому ти дала її прочитати моїй матері, а мені ні?

– Ти зайнятий, я не хотіла тебе турбувати. Але якщо хочеш прочитати, один примірник лежить на моєму бюрку.

Він не відповів. Я трохи почекала й спитала:

– Це тобі Аделе сказала, що я надіслала їй роман?

– А хто ще?

– Вона його прочитала?

– Так.

– І що вона про нього думає?

– Вона сама тобі скаже, це ваші справи.

Він образився. Після вечері я переклала машинопис зі свого бюрка на його письмовий стіл, приспала Деде, трохи подивилася телевізор, нічого не бачачи і не чуючи, і врешті вклалася в ліжко. Я не могла очей