Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
71
Саме тоді я почала телефонувати Лілі не спорадично, як це було досі, а майже щодня. Я здійснювала ці дорогі міжміські дзвінки лише для того, щоб сховатися в її тіні, щоб якось пережити період вагітності, маючи надію, що, як це завжди бувало, вона оживить мою уяву. Звісно, я дуже слідкувала за тим, що кажу, і сподівалася, що слідкуватиме й вона. Тепер я вже точно знала, що приятелювати ми можемо лише за умови, якщо триматимемо язика на припоні. Я, приміром, не могла зізнатися їй, що якась темна частина мого єства боїться, що вона з віддалі кидає на мене вроки, і що ця частина мене далі сподівається, що вона справді захворіє і помре. Вона, приміром, не могла відкрити мені істинні причини свого шорсткого, часом образливого до мене ставлення. Тому ми говорили тільки про Дженнаро, якого вважали одним з найкращих учнів у початковій школі, про Деде, яка вже вміла читати, ми розмовляли, як звичайно розмовляють матері, хвалячись своїми дітьми. Або ж я натякала їй, що пробую щось писати, але не наголошувала на цьому, казала лише: я працюю, мені нелегко, вагітність трохи ослаблює мене. Або ж намагалася зрозуміти, чи Мікеле все ще крутиться коло неї, щоб якимось чином запопасти її. А іноді я випитувала, чи до вподоби їй той чи той актор кіно або телебачення, намагалася видобути з неї, чи подобаються їй інші чоловіки, крім Енцо, щоб, у разі чого, зізнатися, що й мені, буває, впадають в око інші чоловіки, крім П’єтро. Але, схоже, тема ця її не цікавила. Про акторів вона завжди відповідала: «Хто це, ніколи не бачила його ні в кіно, ні по телевізору». А варто мені було вимовити ім’я Енцо, як вона починала розлого розповідати всю ту історію про обчислювальні машини, приголомшуючи мене незрозумілими словами.
Розповідала вона з ентузіазмом, і я часом записувала дещо за нею, припускаючи, що це може знадобитися мені в майбутньому. Енцо домігся свого, тепер він працює на невеликій швацькій фабриці за п’ятдесят кілометрів від Неаполя. Підприємство взяло в оренду комп’ютер «Ай-бі-ем», і він там працює оператором. «Знаєш, у чому полягає його робота? Він аналізує виробничі процеси і створює їхні блок-схеми. Центральний процесор машини завбільшки з тридверну шафу і має пам’ять 8 кілобайт. Там така спека, Лену, ти просто не можеш собі уявити: комп’ютер гріє сильніше, ніж грубка. Максимальні абстракції плюс піт і сморід». Вона розповідала про феритові осердя – кільця, обмотані електричним проводом, його напруга визначає їхнє обертання, 0 або 1, одне таке кільце представляє один біт, а вісім таких кілець становлять один байт, тобто одну літеру. Абсолютним героєм Лілиної балаканини був Енцо. Він, немов бог, панував над всією цією матерією, вправно оперував її лексиконом, орудував нею в приміщенні з великими кондиціонерами, був богатирем, який умів примушувати машину робити те, що робили люди. «Зрозуміло?» – питала вона мене іноді. Я безсило відповідала, що так, але навіть не уявляла, про що вона говорить. Я відчувала, що вона знає, що мені нічого не зрозуміло, і це сповнювало мене соромом.
Від розмови до розмови її ентузіазм зростав. Тепер Енцо заробляє сто сорок вісім тисяч лір на місяць, уяви собі, сто сорок вісім тисяч. Бо він дуже здібний, він найрозумніший чоловік, якого вона будь-коли знала. Такий розумний, такий кмітливий, що невдовзі він став незамінним і зумів переконати керівництво, щоб на роботу взяли і її, як його помічницю. Оце була новина: Ліла знов працювала, і цього разу робота їй подобалася. «Він головний, Лену, а я його помічниця. Щоранку залишаю Дженнаро на свою матір – а іноді навіть на Стефано – і їду на фабрику. Ми з Енцо крок за кроком вивчаємо все, що робиться на фабриці. Робимо те, що роблять працівники, щоб добре зрозуміти, що саме варто вводити в комп’ютер. Звіряємо, скажімо, бухгалтерські записи, ставимо штампи на фактури, перевіряємо книжки стажистів і картки присутності, а тоді все це перетворюємо на діаграми і отвори в перфокартах. Так, авжеж, я також роблю отвори в перфокартах, разом з іще трьома жінками, і мені платять вісімдесят тисяч лір. Сто сорок вісім плюс вісімдесят буде двісті двадцять вісім, Лену. Ми з Енцо багаті, а за кілька місяців буде ще краще, бо власник помітив мої здібності і хоче мене теж послати на курси. Бачиш, як я живу, ти рада?»
72
Якось увечері вона сама зателефонувала мені й сказала, що тільки-но отримала погану новину: у бійці на площі Джезý, якраз біля входу до школи, убили Даріо, того студента, про якого вона розповідала мені колись – хлопець із комітету, що роздавав летючки перед фабрикою Соккаво.
Вона здалася мені стурбованою. Стала говорити про чорну хмару насильства, що нависла над районом і над цілим містом. За всіма цими побиттями, сказала вона, стоять фашисти Джино, а за Джино стоїть Мікеле Солара – коли вона вимовляла ці імена, у її голосі вчувалася давня відраза й нова лють, немов за тим, що вона говорила, крилося багато іншого, про що вона мовчала. Я подумала: звідки в неї певність, що це зробили вони? Може, вона зберегла зв’язки зі студентами з вулиці Трибуналі, а може, у її житті є не лише комп’ютери. Я слухала її, не перебиваючи, а вона, як завжди переконливо, далі виливала потоки слів. Дуже детально розповіла про деякі виправи фашистів, які вирушали від відділку їхньої партії перед початковою школою, потім розходилися по вулиці Реттіфіло, площі Мунічіпіо, тоді вгору до району Вомеро, і нападали на товаришів, озброєні арматурою і ножами. Пасквале теж кілька разів дістав від них, йому вибили передні зуби. А якось увечері, під самим їхнім під’їздом Енцо зчепився з самим Джино.
Вона раптом замовкла й змінила тон. «Пам’ятаєш, – спитала вона мене, – яка атмосфера панувала в нашому районі, коли
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія втечі та повернення, Елена Ферранте», після закриття браузера.