Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Замкнене коло 📚 - Українською

Читати книгу - "Замкнене коло"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Замкнене коло" автора Світлана Талан. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 71 72 73 ... 90
Перейти на сторінку:
не мала права сидіти з кислим виразом обличчя. Дівчинка, сидячи на простирадлі під деревом, з неприхованою радістю їла шашлик.

– Як смачно! – сказала вона. – Я ще ніколи таке смачне не їла.

– Незабаром я заберу тебе, і ми будемо готувати не тільки шашлики, а й барбекю, а ще запечемо велику рибину у фользі.

– Мамочко, ти рибу впіймаєш у цій річці? – запитала дівчинка, розмазуючи навколо рота дрібку сажі від підгорілого шматка м’яса.

– А ось цього я не обіцяю, – засміялася Ірина, подаючи доньці рушник. – Напевне, я куплю рибу на базарі.

– А твій друг дядько Андрій зможе піймати рибу вудкою? До речі, де він? Ти казала, що він має приїхати, щоб зі мною познайомитися.

– У нього сьогодні важливі справи, – сказала Ірина. – Дати ще хлібчика?

Мати виразно подивилася на Ірину. Вона помітила хвилювання доньки. Щоб не чула дитина, запитала:

– Дійсно, де ж твій Андрій?

– Не знаю, – похитала головою Ірина, – він мені обіцяв, але не телефонує, не бере слухавку. Нічого не розумію.

– Ой доню, доню, – зітхнула мати, – довірлива ти дуже.

– Мамо, я йому вірю, – відповіла Ірина. – Якщо не приїхав, то є на те причина. Завтра поїду та все дізнаюся.

…Ірина зайшла в кімнату, яку винаймала з Андрієм, і все зрозуміла. Ніби щось обірвалося всередині, коли побачила, що зникли його речі. Вона підійшла до столу, де білів аркуш паперу, на якому лежала ручка. Тремтливою рукою взяла аркуш, прочитала: «Моя люба, найдорожча, кохана Іринко! Ти була в моєму житті відсвіжним весняним дощем. Ти влила в мене жагу до життя, з тобою я пізнав справжнє неземне кохання. Таке буває лише раз в житті, і я тобі вдячний за це почуття. Я пам’ятаю кожен день, кожну хвилину, яку провів разом з тобою. Проте зараз я змушений піти. Мені нелегко зробити такий крок, але я мушу повернутися до Мирослави. З нею ми прожили не один рік. Було б підло з мого боку кинути її напризволяще у скрутну хвилину. Зараз їй так тяжко, що вона не в змозі обійтися без моєї допомоги. Вибач, що не сказав тобі все це віч-на-віч. Напевне, я боягуз, бо не зміг подивитися тобі в очі. Я не вартий тебе. Ти така щира, чиста, свіжа. Якщо зможеш, пробач. Сподіваюся, що важкі часи минуть, і ми знову будемо разом. Цілую. Андрій».

Ірина ще раз прочитала написане. Вона не могла повірити, що Андрій так ницо з нею вчинив. Він такий самий зрадник, як і Роман. Чим же вона завинила, що з нею так жорстоко поводяться? Навіщо було давати надію, щоб потім її забрати? Біль образи нестерпно пік у грудях так, що хотілося по-вовчому вити від того болю. Вона поклала лист на стіл, бо він обпікав руку. Цей лист поховав її надії на майбутнє. Але вона – сильна жінка. Вона повинна бути сильною, бо є у неї дорожче, ніж Андрій – її Любонька. Хотілося плакати, але сльози не йшли, а лише щипали очі. Досить плакати. Останні роки вона й так забагато плакала. Треба поховати разом із цим листом усі надії на жіноче щастя, щоб залишилися сили на боротьбу за дитину, за її здоров’я. Ірина більше не могла бути у приміщенні, де все нагадувало про Андрія. Завтра, неодмінно завтра, вона змінить житло, щоб почати життя без нього. А зараз треба їхати до Валентини, яка чекає на неї.

– Господи, дай мені сили, – прошепотіла жінка, перехрестилася і вийшла з квартири.

…Лікар зостався в кабінеті сам на сам з Іриною, попрохавши Валентину зачекати в коридорі. Лихе передчуття одразу ж охопило Ірину. Вона згадала, як колись сказав Даріо, що в житті кожної людини бувають такі дні, коли у неї проскакує думка «краще б я не народжувалася на світ». З виразу обличчя лікаря вона зрозуміла, що зараз той сповістить погану новину.

– Ви родичка хворої? – запитав лікар.

– Так. Можете одразу все казати, – рішуче відповіла Ірина.

– Вона пізно звернулася до лікарні. У неї швидкоплинний цироз печінки.

– Якщо потрібне дороге лікування, я все сплачу.

– На жаль, їй вже ніщо не допоможе.

– Як… це?

– Хвороба набрала таких обертів, що спинити її вже не можна. Звичайно, ми спробуємо зробити все можливе, але не можу дати жодної гарантії.

– Тобто, – Ірина була вкрай шокована почутим, – ви хочете сказати, що Валентина… помре?

– Саме так.

– Скільки вона ще проживе, якщо забезпечити повноцінне лікування?

– Я ж не Всевишній… Спробувати можна, але результати обстеження показують, що хвора не має шансів на одужання. Жодного шансу, – зітхнув лікар.

– Варто спробувати поборотися за життя.

– Ваше право, але лікування недешеве.

– Якщо… Якщо нічого не допоможе, то скільки часу в неї залишилося?

– Дуже мало. Не говоріть тільки це хворій. А зараз покличте її до кабінету, я напишу направлення на термінову госпіталізацію, – сказав лікар і почав щось писати в медичній картці.

Ірина підвелася зі стільця, щоб покликати Валентину, але та сама зайшла до кабінету. У неї було жовте, безкровне обличчя, але зовні жінка здавалася спокійною.

– Лікарю, не марнуйте сили на писанину, – мовила Валентина. – Двері залишилися прочинені, тож я все чула. Ірино, не треба витрачати на мене гроші, тобі є куди їх подіти. Я не згодна на шпиталізацію, бо хочу останні свої дні провести вдома.

– Не говори такого, – зупинила її Ірина. – Слід поборотися за життя…

– Відправте мене на лікарняний, – Валентина звернулася до лікаря, – бо я працюю, і мені його мають сплачувати. Прошу вас лише про одне: випишіть мені сильне знеболювальне. Й останнє прохання, я тепер маю на нього повне право, – Валентина осміхнулася куточками безбарвних уст. – Не кажіть нікому про мій діагноз.

…Ірина подарувала Валентині сережки. Жінка зраділа подарунку, ніби мала дитина.

– Які гарні! – захоплено мовила вона та приклала до вуха, заглядаючи у люстерко. – Напевно, дуже коштовні?

– Яка різниця? – осміхнулася Ірина. – Носи на здоров’я.

– А… Де я їх буду носити? На тому світі? – усмішка з обличчя Валентини швидко зникла. – Забери їх для Любоньки.

– Не мели дурниць! Доки житимеш, будеш носити. Зараз же поїдемо до салону, проколемо вуха. А потім купимо тобі гарну сукню і підемо гуляти в найкращий ресторан міста.

– А чому б і ні? – знизала плечима Валентина. – У мене залишилося трохи грошей після купівлі ліків, то прогуляймо їх! Чи тільки чоловіки можуть собі дозволити гульки?!

Жінки довго сиділи в ресторані, розмовляючи про життя. Ірина була задоволена, що не довелося скніти в квартирі на самоті. Валентина сміялася й жартувала. Ірина дивувалася її мужності. Вона так не змогла

1 ... 71 72 73 ... 90
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Замкнене коло», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Замкнене коло"