Читати книгу - "Замкнене коло"

Після ресторану жінки знайшли порядну медсестру, яка погодилася ходити до Валентини робити їй уколи та ставити крапельниці. Ірина оплатила послуги медсестри на місяць уперед, хоча Валентина була проти.

Коли Ірина привезла Валентину додому, Анатолій зустрів їх непривітно.

– Щось сталося, брате? – запитала Ірина, помітивши, що Анатолій ходить надутий.

– Вештаєтеся десь, а я голодний сиджу тут, – буркнув він.

– Я миттю, – Валентина кинулася бігти перевдягатися, але Ірина зупинила її.

– То ось що я тобі, любий братику, зараз скажу, – Ірина чітко і твердо промовляла кожне слово. – Твоя дружина тяжко хвора, тому віднині всі кухонні й хатні справи лягають на твої та Юркові плечі.

– Що? Справді? Що з тобою? – Анатолій подивився на зблідну дружину.

– У неї тяжка недуга печінки.

– Треба лягати до лікарні?

– Вона буде лікуватися вдома, – пояснила Ірина. – Ліки ми купили, медсестра приходитиме до неї додому. Якщо я дізнаюся, що ви експлуатуєте хвору жінку, вам буде непереливки. Це я вам обіцяю. До речі, де ще один член вашої родини?

– У своїй кімнаті, – Анатолій кивнув у бік кімнати Юрка.

Ірина постукала у двері, почула «прошу» і зайшла до кімнати. Юрко лежав на дивані, закинувши руки під голову.

– Привіт. Чому не на роботі?

– Мене звільнили, – відповів Юрко, не встаючи.

– Чому?

– «Хлібовозка» зламалася, а в господаря нема за що її ремонтувати.

– І що ти збираєшся тепер робити?

– Буду шукати іншу роботу. Завтра відсвяткуємо день народження мами, а потім займуся пошуком.

– Якщо хочеш свята, то досить рахувати мух на стелі, – рішуче сказала Ірина. – Піднімай дупу і дуй до крамниці по харчі.

– Мама сама зготує, – почав Юрко.

– Доведеться тобі з батьком усе готувати, – мовила Ірина та розповіла про хворобу матері. Вона стримала своє слово і не сказала, що Валентині залишилося жити обмаль. Ірина помітила на столі Юрка коробку з цукерками. Вона не помилилася. На щось більше, ніж цукерки, Юркові не вистачило фантазії.

53

Мирослава прокинулася, відразу ж почула, як пахне чимось смачненьким. Напружила пам’ять, відновлюючи останні події. Андрій пішов забрати свої речі. На кухні було чути якесь шарудіння. Він повернувся! Мирослава швидко підхопилася, спіймала ногами домашні пантофлі, накинула халатика, побігла на кухню. Андрій саме викладав скибки хліба на стіл.

– Привіт, любий! – мовила Мирослава весело.

– Я приготував сніданок, – сказав Андрій, не обертаючись до неї, – зробив домашні котлети, відварив картоплю.

У Мирослави все опустилося донизу. Де й поділася радість. Голос Андрія був сухий, незнайомий. Нічого, вона зуміла повернути собі чоловіка, зможе й розтопити його серце.

– Сідай, разом поснідаємо, – запропонувала вона, вдаючи веселість.

– Дякую. Я вже перекусив.

– А я хотіла поснідати вдвох, як колись.

– Як колись уже не буде. Ніколи.

– То хоча б посидь зі мною, – попрохала Мирослава, сідаючи за стіл. Андрій мовчки сів навпроти, втупився у відрізаний шматок хліба.

Мирослава через силу з’їла котлету, покопирсала виделкою картоплю. Чомусь перехотілося їсти. Ні, не таким вона уявляла собі повернення Андрія.

– Дякую, – мовила вона. – Було дуже смачно.

– На здоров’я, – відповів Андрій і додав: – Ти зовсім погано харчуєшся.

– Пусте! – сказала Мирослава та почала збирати посуд зі столу.

– Я сам, – Андрій, не дивлячись на жінку, відсторонив її вбік. Мирослава переодяглася, пішла до виходу.

– Ти куди?

– До крамниці. У мене кожного ранку той самий маршрут.

– Ходімо разом. Я тобі допоможу.

Вони були вдвох цілий день. Андрій говорив із дружиною окремими короткими фразами. Вона запитувала – він відповідав, монотонно, без емоцій. Іноді Мирославі здавалося, що вона розмовляє сама з собою, бо завжди наперед знала, яка буде відповідь. Вона ледь дочекалася вечора, бо день з Андрієм стомив її не менше, ніж без нього. Вони разом повернулися додому. Андрій, ніби турботлива нянька, приготував вечерю, доки Мирослава приймала душ. Разом сіли до столу. Від Мирослави не сховалося те, що Андрій їсть понад силу. Їй теж нічого не лізло до рота.

– Ти повинна більше їсти, – мовив він після вечері.

– Ти теж кепсько попоїв, – зауважила вона.

– Про мене не журися.

І так цілий вечір. Андрій розмовляв на одній ноті, уникаючи зустрітися з нею поглядом. Це стомлювало і дратувало. Мирославі кортіло схопити його за плечі, трусонути, змусити його підвищити голос, ба й засміятися – будь-що, аби не було цих коротких сухих фраз.

Андрій ліг на ліжко поруч із Мирославою. Він кинув незначуще «добраніч», одразу ж заплющив очі та затих. По диханню Мирослава чула, що він не спить, хоча лежить непорушно в одній позі вже з годину. Вона поклала на нього руку. Андрій, мов обпечений, підскочив з місця. Мирослава аж здригнулася всім тілом від несподіванки.

– Що трапилося? – злякано запитала вона.

– Спекотно, – почула лаконічну відповідь.

Андрій узяв цигарки, вийшов на балкон. Мирославі було неприємно, що чоловік відскочив від неї, неначе від якоїсь гидкої тварини.

Вона пішла на кухню, зачинила за собою двері.

– Оксанко, ти не спиш? – вона зателефонувала подрузі.

– Якщо з тобою розмовляю, то ні. Що вже трапилося?

– Андрій повернувся до мене.

– Оце так новина! Поздоровляю! Тепер ти задоволена?

– Сама не знаю, – зітхнула Мирослава. – Він розмовляє зі мною так, ніби мене нема поруч.

– Тобто? – не зрозуміла подруга.

– Бубонить нудним голосом і в очі не гляне. Я вже не кажу про те, що ніякого «пробач» я не почула.

– А ти хотіла, щоб одразу впав перед тобою навколішки та цілував руки? А йому, можливо, чоловіча гордість не дозволяє!

– І як мені діяти надалі?

– Дій за обставинами. Спробуй підлеститися, годуй смачненьким, видавай, що ніякого розриву не було. А там, гляди, у нього совість заграє, тоді й пробачення попросить.

– Спробувала підлеститися, так він утік від мене на балкон, як від жаби.

– Наберися терпіння, якщо хочеш утримати чоловіка при собі. Не мені тебе вчити, як це зробити. Від мене перший чоловік теж утік і, на відміну від твого, не повернувся. Головне для досягнення мети – бажання. А зараз лягай спати, перемелеться лихо – добро буде.

– Дякую тобі.

…Андрій пристав на пропозицію Мирослави поїхати викупити садибу. Вони найняли Миколу, бо він вже знав дорогу до села. Хай як вмовляла Мирослава Оксану поїхати з ними, та відмовилася, не схотіла трястися в автівці в таку спеку.

Мирославі серце