Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"

До розбійника, видно, дійшло, що не так пішла його мова, і він зніяковів:

— Дато-батоно, Накашіа спалили твій дім. Тебе знайдуть — уб’ють. Я в Сухумі в однієї жінки гроші ховав — Накашіа їх забрали. А було тих грошей стільки, що за них отаких будинків, як твій, сотню можна поставити — не менше!

І знову — аніякісінького враження. Жоден м’яз не ворухнувся на обличчі в абрага. Він так само, не зводячи очей, дивився в обличчя Сарчимеліа.

— Давай разом вимагати в них кожен своє. Я гадаю, так буде краще,— мовив Сарчимеліа.

Мордухай сів біля Дати. Розбійник утупився в сліпого, ніби поглядом хотів змусити його витягти з Туташхіа хоч слово. Звичайно, погляду цього Мордухай не міг бачити, і жодного слова він не сказав, але розбійник відчув, що старий ось-ось змусить його піти звідси.

— Ти що гадаєш, Дато-батоно, я розправлюся з братами Накашіа, а ти й пальцем не кивнеш? Може, так воно й вийде, та все одно твої гріхи на тобі й висітимуть. Ти послухай лишень, що про тебе люди кажуть. Ти ж розумний чоловік! — Сарчимеліа аж захлинався словами.

А Дата все ще мовчав. Розбійникові зовсім увірвався терпець.

— Дато-батоно, тільки тебе послухають Накашіа. Допоможи мені забрати в них гроші, і половина — твоя.

Млява усмішка майнула на обличчі в Туташхіа, а може, іскра мигнула в його очах і згасла. Сарчимеліа зрозумів, що його задьористий тон давно вже перейшов у благання, що не піде з ним Дата Туташхіа до братів Накашіа, але все одно розбійникові хотілося почути від Дати хоч слово!

— Іди, Ражо-брате, своєю дорогою,— промовив Дата Туташхіа.

Мордухай пошарив по столу руками, намацав патрони й подав їх розбійникові. Сарчимеліа зачекав якусь хвильку, перш ніж устати, порозтикав зброю і вийшов.

Почувся гавкіт сусідських собак, спочатку поблизу, потім здалеку. Невдовзі все стихло.

Увійшов у хату Ісак — Мордухаїв онук. Він почав готувати вечерю.

— Усе це одних рук діло, Дато,— сказав Мордухай.— Одна голова придумала; усе якось одне до одного.

— Хто ж вона, та людина? І чому такі розумні йдуть до неї на службу, хотів би я знати? — спитав Дата Туташхіа.

— Кожному своє. Бог багатьом дав розум, а тямущістю обдарував небагатьох. Яка тяма в людини, такі її й діла. У тих, про кого ти кажеш, погана тямущість. То які ж мають бути діла їхні? — мовив Мордухай.

Дата потер руки, подивився на вогонь і сказав:

— А коли ти жити починав, Мордухаю-батоно, що ти тямив?

— Вигоду та прибуток.

— Ну, а потім?

— Потім зрозумів, що все те — прах, та нічого кращого мені не трапилося, і тоді пішов до краю — збирав і множив нажите. І отак мало не до ста років.— У грубці сичала сира дровина.— Гарне їв, гарне пив, у гарному одязі ходив, але на другий день про це вже не пам’ятав. Усе перетворювалося в ніщо.— Мордухай змовк і задумався.— А знаєш, що з усього того в пам’яті лишилося?.. Якось у Мартвілі на базарі хлопчик козу продавав. Одежина на ньому була така брудна й порвана, якої я зроду не бачив. Торгувала козу старенька вдова: мор вибив усю сім’ю, лише онук зостався, немовля. Щоб виходити його, і купувала вона козу. Слізьми вмивалася — просила хлопчика продати худобину за шість гривеників, більше в неї й гроша не було! А хлопчина — нізащо. Я саме черкеску продавав там, дісталась вона мені дешево. Оддав я хлопчикові черкеску даром, нічого не взяв. Забути не можу його очей: і вірити не вірить, і радий до смерті, а здивуванню — краю немає. І ще пам’ятаю: взяв він у мене черкеску — зразу ж віддав старенькій козу за шістдесят копійок. Я — йому. Він — їй.

Туташхіа одірвав нарешті погляд від вогню й перевів на сліпого Мордухая.

— Пробував я по-твоєму. Сам знаєш, скільки разів пробував.

— Ну й що?

— Кого я одягнув-озув, той мене роззув-роздягнув. А не мене, то іншого, це вже однаково,— Туташхіа перевів погляд на сліпого Мордухая й налив собі горілки.

— Ну, а коли б не одягнув, не озув, що ж, ти гадаєш, та людина не пустила б іншого голим по світу? Чи навіть тебе — теж однаково?

Запала тиша. По тому Туташхіа мовив:

— Цього мені на думку не спадало.— І вихилив чарку.

Скінчили їсти. Туташхіа запалив люльку.

— Не піде він сам до братів Накашіа,— сказав Мордухай,— сміливості не вистачить. Але й спокою він не матиме, поки не помститься.

Ісак прибрав посуд. Витер на столі.

— Знайди, брате, Буду Накашіа,— сказав Дата Ісакові,— розкажи про все. А то сьорбнуть вони горя від того шакала.

На світанку Ісак набрав дрібного товару й вирушив у дорогу по гірських селах, але брати Накашіа замітали сліди, як ніколи раніше, спробуй знайди їх. Не встигли Датині слова дійти до них, як сталося те, чому судилося статися: Сарчимеліа вистеріг їх і одним пострілом убив Буду на місці. Лука, подумавши, що то поліція, втік. Сарчимеліа прийшов до посередника, помирився з поліцією, згодився служити і через два тижні вийшов полювати на розбійників.

Лука Накашіа ховався ще кілька місяців, час від часу повертаючись додому,— погостює з тиждень і знову йде в ліс. Отак він потроху звик до домівки. І ми його не турбували. Нарешті йому й зовсім обридло гратися в козаків-розбійників, і він взявся за мотику.

Як і було між ними домовлено, Туташхіа через місяць з’явився в хатині сліпого Мордухая. Гість привітався, сів, далі — ані слова. Старий зрозумів, що Дата знає І про вбивство Буду Накашіа, і про все інше.

— Що Сарчимеліа пішов служити поліції і тепер ганяється за абрагами — ти знаєш? — спитав господар.

— Знаю. Вивели з пацюка людоїда!

Мордухай не зрозумів, про що мова, й питати не став.

Трохи перегодом Туташхіа стиха спитав:

— Мордухаю-друже, скажи, що робити людині, котра не знає, як бути і як жити далі?

— Ваша віра дає вихід, ліпшого від якого в інших вірах немає нічого,— монастир!

Дата похитав головою:

— Усі релігії і наше євангеліє мені зрозумілі доти,