Читати книгу - "Мор, Михайло Андрусяк"

Глибоко вдихнувши, він сконцентрувався на темному зв’язку, який з’єднував його з "солдатами" — пацюками, які ховалися у стінах, під підлогою та в закутках замку. Мор відчував їхню присутність, їхню готовність виконати його волю. Темна магія пульсувала в його сутності, як жива істота, яка жадала звільнення.

— Заражайте їх, — прошепотів Мор, його голос був тихим, але сповнений рішучості. — Атакуйте. Відтепер кожен у цьому замку стане частиною моєї армії. Збільшуйте її чисельність. Хай темрява стане їхньою долею.

Його голос розчинився в темряві, але у глибинах замку щось ожило. Ледь чутний звук кігтів, що шкребуться по дереву і каменю, почав розходитися в повітрі. Пацюки, десятки, сотні, вирушили в різні куточки замку. Їхні очі блищали в темряві, а в їхніх тільцях вже пульсувала темна сила, яку Мор заклав у них своїм прокляттям.

Перші жертви не змусили на себе чекати. Один із стражників, який стояв на посту біля північних воріт, почув дивний шелест позаду себе.

— Що це? — пробурмотів він, обертаючись. Але було запізно. Кілька великих пацюків кинулися на нього, кусаючи його руки і шию. Він спробував скинути їх, але відчув, як щось темне і холодне почало розтікатися по його жилах.

У цей же час в інших частинах замку прокинулися крики. Служниці, які встали вночі по воду, зустрічали орди пацюків, що нападали на них із тіней. Темрява швидко поширювалася, як і прокляття, що охоплювало все більше людей.

Мор відкрив очі. Його обличчя було спокійним, але в очах палахкотіла жорстока рішучість. Він відчував, як його армія росте. Кожна нова жертва, кожна душа, заражена темною магією, ставала частиною його зловісного плану.

— Тепер вони відчують, що таке справжній страх, — промовив Мор, дивлячись у ніч. — І це лише початок.

Пацюки продовжували бігати вулицями замку, їхні невеличкі тіла прослизали крізь щілини дверей і вікон, пробираючись у будинки людей. Вони кусали й дряпали, не вбиваючи, але залишаючи за собою слід темної магії, що вповільнено заражала кожного. Серед ночі вулиці наповнилися криками переляканих мешканців. Люди бігли, шукаючи порятунку, але пацюки переслідували їх, мов примари з темряви.

Мор, сидячи у своїх покоях, із заплющеними очима насолоджувався відчуттям влади. Він відчував кожного пацюка, кожного зараженого. Його голос лунав у тиші кімнати, сповнений задоволення:

— Так, я відчуваю, як порча проникає в їхні душі, як їхні страхи стають моєю силою. Вони навіть не знають, що це лише початок.

На ранок замок перетворився на хаотичне місце, де панувала паніка. Люди бігали вулицями, показуючи одне одному укуси й подряпини. Деякі вже почали хворіти: їхні тіла ламало, очі почервоніли, а шкіра набувала сірого відтінку.

Сінг, стривожений, залетів у покої короля. Його обличчя було збуджене, а голос тремтів від люті й страху.

— Мій королю, у нас пошесть щурів у замку! Весь замок заражений! — вигукнув він, намагаючись привернути увагу Аподона.

Король Аподон, все ще перебуваючи у нетверезому стані, лише повернувся на інший бік, не розплющуючи очей.

— Сінг, вийди з моєї кімнати. Якщо це пошесть щурів, то виріши цю проблему! — пробурмотів він і знову закутався у ковдру.

Сінг зупинився на мить, його руки стислися в кулаки. Але, стримавши свій гнів, він розвернувся і залишив кімнату короля. На виході до нього підбіг один зі стражів. Його обличчя було блідим, а очі блищали від жаху.

— Раднику... — затинаючись почав він, — тих, кого покусали, хворіють чимось... Це щось дивне, незрозуміле. Вони стають слабкими, говорять незв'язно, а їхні рани чорніють.

Сінг зупинився, уважно слухаючи, але не міг приховати паніки в очах. Він розумів, що це не звичайна проблема. Пошесть поширювалася швидше, ніж він очікував, і могла призвести до катастрофи.

— Покличте лікарів, ізолюйте всіх хворих! Ми повинні знайти причину цієї зарази, — наказав Сінг, стараючись зберігати спокій.

Страж кивнув і побіг виконувати накази.

Сінг рушив до місця, де зібрали всіх поранених. Вулиці замку були сповнені стогонів, а повітря пронизували крики болю. Заражені лежали просто на землі, корчачись у муках. Їхні тіла були покриті чорними прожилками, що розповзалися від укусів і подряпин, ніби темна магія буквально пожирала їх зсередини.

Сінг, зітхнувши, підійшов до жінки, яка намагалася перев’язати рану одному зі стражів. Вона працювала швидко, але руки її тремтіли, а очі були повні страху.

— Раднику... — почала вона, не піднімаючи голови. — Це не звичайна пошесть. Це щось більше. Це прокляття.

Сінг нахилився до неї, його обличчя було серйозним, а очі пильно вивчали рану стража. Шкіра навколо укусу була чорного кольору, а сама рана здавалася живою, пульсуючи в такт з кожним хворобливим зітханням пораненого.

— Я теж так думаю, — відповів він тихо, ніби розмірковуючи над почутими словами.

Жінка зупинилася на мить і подивилася йому прямо в очі. Її голос звучав майже пошепки, але в ньому вчувалася рішучість.

— Дивіться на ці подряпини, раднику. Вони темніють, ніби магія буквально пронизує тіло цих людей. І цей напад пацюків... Це не може бути випадковістю.

Сінг стиснув губи, уважно слухаючи. Він швидко зібрався з думками й підвівся.

— Нам потрібна допомога Священної Цитаделі, — заявив він, його голос був сповнений рішучості. Він розвернувся і впевненими кроками вирушив до своїх покоїв, щоб підготуватися до подорожі.

Вже біля стайні Сінг натрапив на одного зі стражів, який стояв і важко дихав. Його обличчя було блідим, а очі затуманеними.

— Тримайся, чоловіче, — кинув Сінг, але всередині його огортав страх. Кожна хвилина зволікання могла обійтися замку занадто дорого.

Сідлаючи свого коня, він намагався триматися впевнено, але в голові крутилися десятки запитань. Хто за цим стоїть? І чому саме зараз? Він знав лише одне — якщо цитадель не допоможе, Форлеон буде втрачений.

Підготувавшись, він осідлав коня й виїхав із замку, залишаючи за собою напівзруйноване місце, що перетворювалося на вулики заражених.