Читати книгу - "Божа кара"

— А як його звати?

— Це я тобі скажу за сніданком.

І поки я снідав, він розповів мені історію з Генсеками.

Після смерті першого Генсека Синенка впродовж десятка років у них змінилося з десяток Генсеків. Ті помирали одразу, адже були дуже похилого віку. Тож не встигали ховати одного, як готуйся ховати другого. Той ледь не задушив усіх кукурудзою, так що довелося його потай задушить подушками. А той іще гірше, затіяв перебудову, і так трусив кадрами, що ледь не потрощив порцелянові голови. Думали-гадали та врешті й вирішили послати до Москви таємну експедицію за клоном Генсека, який їх найбільше влаштовував.

— І якого ж із них?

— Леоніда Ілліча Брежнєва… Золотої мрії кожного партійця. Одна лиш біда: клоновані Генсеки недовго живуть. Зараз нами вже править Брежнєв Третій… Кінчай жувати, бо запізнимось!

Ми знову перетнули площу й зупинилися перед величезним, червоного кольору палацом. Пройшовши пильну охорону, яка традиційно обшукала нас з голови до ніг, навіть посмикала за геніталії, дошукуючись вибухівки, довго піднімалися ліфтом, врешті ступили до точнісінької копії Георгіївської зали Московського Кремля. І тільки ступили, як стіна навпроти безшумно розсунулась і урочисто зайшов гурт людей з такими сяючими, такими бездоганно круглими головами, що аж очі сліпило. І попереду, ледь переставляючи ноги (я його одразу впізнав, бо надивився, переглядаючи столітньої давнини кінострічки), важко йшов Леонід Ілліч Брежнєв.

На порцеляновому обличчі його різко виступали товсті чорні брови (недаремно колись його прозвали «бровеносцем»), масні губи весь час плямкали, ворушилася щелепа. Весь одяг його з низу до верху нагадував іконостас: сотні орденів та медалей малиново видзвонювали золотом найвищої проби.

Ось він зупинився, одразу ж застигли й ті, що його супроводжували. Якась рука нап’яла йому окуляри, друга вклала до руки, що тремтіла, аркуш паперу.

Брежнєв підніс той папір до очей, заворушив одвислою щелепою:

— До-ро-гі-є то-ва-рі-щі!..

Знову появилась рука, висмикнула папір, тицьнула другий.

— До-ро-гой то-ва-ріщ! — заворушив Брежнєв щелепою. — Раз-рє-ши-тє по-прі-вєт-ство-вать вас с і-сто-рі-чєс-кім со-би-ті-єм — встрє-чєй с Лє-о-ні-дом І-ллі-чом Брєж-нє-вим. — І повернувся до почту. — Гдє аплодісмєнти? Я не слишу аплодісмєнтов!

Всі гаряче заплескали в долоні.

Брежнєв знов підніс до очей аркуш паперу:

— Раз-рє-ши-тє в честь е-то-го со-би-тія наг-ра-діть вас… А почєму нє меня? — обернувся до почту.

Ті йому щось шанобливо сказали:

— Ага, ясно. На-гра-діть вас мє-да-лью Лєо-ні-да Іл-лі-ча Брєж-нє-ва…

Один з почту спустився з помосту і почепив мені на шию велетенську медаль з профілем Генсека.

— Вітаю! — поздоровив мене юнак, коли ми полишили зал. — Тепер тебе автоматично зараховано до круглоголових.

V

— З чого ж розпочнемо? — запитав я, коли ми вийшли з палацу. Важкенна медаль боляче била по колінах, і я вже побоювався, що під кінець довжелезного дня всі мої кістки будуть потрощені.

— Почнемо з найнеприємнішого. Але без цього наша екскурсія буде неповною. Тож наберися терпіння, щоб ознайомитись із побутом довгоголових.

Юнак тупнув ногою, і хідник за якісь півгодини виніс нас за місто, поміж суцільні бараки, що довжелезною стрічкою тягнулись до обрію.

— Тут живуть довгоголові?

— Так, довгоголові. Але туди краще нам не заходити. Там такі пахощі, що недовго і знепритомніти. Тож почнемо огляд із ясел та дитячих садочків.

Дорога звернула праворуч і винесла до будинків, ошатніших од бараків.

— Тут кується майбутнє покоління трударів комунізму. Заходь і дивися!

І ми ступили до першого будиночка. До ясел. Це я одразу ж зрозумів по тому, що всі діти, всі до одного, сиділи на горщичках. А поміж ними походжали виховательки, не зводячи поглядів із секундомірів, що тримали в руках.

А на підвищенні, на своєрідній сцені сидів на золотому горщечку один-єдиний малюк, і над ним теж застигла вихователька з секундоміром. Сцена була заквітчана прапорами, звісно ж червоними, вздовж усієї стіни майорів транспарант «Ударник комуністичної праці».

— Він завоював почесне звання Павлика Морозова, — прошепотів шанобливо юнак. — Його попередній рекорд десять хвилин і десять секунд. Зараз він іде на побиття власного рекорду.

— Але для чого це все?

— Для того щоб привчити ще змалечку миттєво заскакувати й вискакувати з туалетів. Ви знаєте, скільки набігає туалето-годин протягом робочого дня?…

Не встиг юнак закінчити мову, як малий зірвався з горщечка.

— Сім хвилин і дві секунди! — закричала вихователька. — Наш герой зробив какашку за сім хвилин і дві секунди! Встановлено новий світовий рекорд!

Малюки, що сиділи на горщичках (не золотих, а фарфорових), дружно зааплодували, а на сцену вибігли дівчатка з букетами квітів.

— Я це злобив на цесть насого любимого дєдуски Блезнєва, — з гордістю прошепелявив малюк.

Гримнув гімн:

Саюз нерушимий республік свабодних

Сплатіла навєкі вєлікая Русь…

Потім на сцені появилося двійко хлоп’ят. Вони підхопили горщок і, піднявши над головами, урочисто понесли за лаштунки. А кореспонденти, що невідомо звідки й набігли, заклацали фотоапаратами.

— Зараз почнеться урочистий мітинг, — сказав юнак. — Ходімо, бо нас ще затопчуть…

Потім ми заходили до інших будинків, знайомилися з іншими рекордсменами… Рекордсменами найшвидшого поглинання кашки-малашки. Рекордсменами найкоротшого сну. Рекордсменами найслухнянішого виконання найбезглуздіших наказів… Кінця-краю не було тим рекордсменам, і я очманів так, що вже не годен був нічого ні дивитися, ані сприймати.

— На сьогодні досить, — зжалився наді мною мій гід. — Завтра підемо до одного з заводів, коли звідти після сімнадцятигодинної робочої зміни виходитимуть довгоголові.

Прийшовши додому, я ледь дочовгав до ліжка: клята медаль так набила коліна, що вони аж попухли.

Другого дня мій супутник ледь мене добудився:

— Годі спати, бо запізнимось! Незабаром закінчиться зміна і довгоголові виходитимуть із заводу. Ти пам’ятаєш вірш Тичини:

Іду з роботи я, з заводу,

У серці промені звучать…

Так ми опинилися коло величезного корпусу, що був обнесений високим муром, ще й облицьований полив’яними плитками. Величезні ворота були з блакитної порцеляни, а площа перед ними теж встелена порцеляновими плитками, тільки рожевого кольору.

Вишикувавшись у два ряди, стояли якісь люди в рожевому одязі з ідеальними круглими головами та блакитними крильцями. Кожен тримав у руці срібну квітку.

На порцелянових кулях цвіли рожеві рум’янці, радісно блищали маленькі очиці.

— А чому в них такі маленькі очиці?

— Щоб бачити лише те, що потрібно бачити.

— А для чого вони тут зібралися?

— Це ті, що формують настрій довгоголових.

— Як же вони це роблять?

— Зараз побачиш. Ти помітив квіти у їхніх руках?

— Так.

— Це квіти Солодких Мрій і Забуття Похмурої Дійсності. Лише ці квіти дозволено нюхати довгоголовим.

Заревів гудок, відчинилися ворота, по чотири в ряд випливли довгоголові.

Гнітюче й сумне враження справили вони в