Читати книгу - "Божа кара"

І тоді ті, що формували настрій довгоголових, стали кивати рожевими головами, посміхатися солодко, видзвонювати квітами Солодких Мрій та Забуття Похмурої Дійсності.

— О, який у вас прекрасний вид!

— Яке щастя для вас, що ви живете в країні, де остаточно переміг комунізм!

— О, яке ще більш прекрасне життя чекає на вас попереду!

— Коли б ви знали, як дбає про вас геніальний Генсек!

Ніжно видзвонювали квіти, густі хвилі Забуття Похмурої Дійсності та Солодких Мрій огортали довгоголових дурманячими пахощами. Довгоголові ожили, випросталися, очі в них прояснилися, вони стали ступати впевненіше, а тут іще круглоголовий, що крокував на чолі колони, обернувся і скомандував:

— Давай пєсню!

Вдарили дружно ноги, гримнула пісня:

Партію ми слушаєм —

Харашо пакушаєм!

Єслі би не слушалі,

То і хрєн би кушалі!

Десь я вже чув оцю пісеньку під час перегляду кінострічки столітньої давнини. Тільки там, якщо мені не зраджує пам’ять, замість «партію ми слушаєм» лунало «дядєньку ми слушаєм».

Потім ми провідали ще кілька заводів і спостерігали, як за секунду вскакували-вискакували під час обідньої перерви до туалетів довгоголові, а бригадири стояли поруч із секундомірами, як миттєво поглинали їжу і чимдуж мчали до верстатів, щоб зберегти дорогоцінні секунди ударної праці.

VI

Третього дня юнак повів мене до палацу, що мав гучну назву Дзеркала Щасливого Життя.

— Тут живуть наші письменники, художники, композитори, — пояснював мені юнак по дорозі. — Для того щоб партія могла краще наглядати за ними, їх зібрали докупи в оцей хмародер. З усім, що вони напишуть або намалюють, спершу знайомляться ті, що мають пильний зір та гострий нюх. Вони й вирішують, який твір піде в світ, а який буде спалений на Вогнищі Пильності.

— Зараз ми підіймемось до найславетнішого поета, якому присвоєно високе звання Найправдивіше Дзеркало. Тільки пам’ятай: ти повинен розхвалювати все, що б він тобі не прочитав.

— А як не сподобається?

— Все одно ти мусиш тремтіти од захоплення і заплющувати од насолоди очі. Бо якщо ти цього не будеш робити, критики, що складають свиту Найправдивішого Дзеркала, схоплять тебе й викинуть у вікно. Подивися, що сталося з тими, хто насмілився несхвально висловитись про творчість Найправдивішого Дзеркала.

Я глянув донизу і побачив гору потрощених скелетів.

— Колись один зарозумілий молодик надумався забратись на дах, щоб звідти прочитать свої вірші. Критики Найправдивішого Дзеркала вхопили нещасного і живцем його згризли, навіть кості його поковтали…

Найправдивіше Дзеркало ми застали посеред величезної вітальні. Все довкола було рожевого й блакитного кольору, тими ж кольорами переливався й одяг уславленого поета, його оточувала численна свита, головним чином літературознавці та критики, і в усієї цієї публіки губи були змащені пахучим єлеєм.

— Як добре, що ви прийшли! — радісно привітав нас поет. — Я написав щойно вірша, який, можливо, й недостойний буде вашого тонкого слуху.

— О свята скромність! О геніальна простота! — заголосили літературознавці та критики, падаючи на коліна довкола Найправдивішого Дзеркала.

— Сподіваюся, що ви будете в захопленні од цього геніального твору, — смикнув мене за полу один з критиків.

У нього були такі щелепи, що у мене мороз сипонув поза шкірою.

— Ви вже танете од насолоди, чи не так? — запитав другий і так клацнув зубами, що я затремтів усім тілом.

Найправдивіше Дзеркало набрав величної пози і, завиваючи, прочитав:

Ме-ке-ке, ме-ке-ке,

Ме-ке-ке, ме-ке-ке,

Ме-ке-ке, ме-ке-ке,

Ме-ке-ке-ке!

— Геніально!

— Епохально!

— Грандіозно! — заволали літературознавці й критики.

А деякі з них удали, що втратили свідомість, і попадали на підлогу.

Хоч мене розбирав сміх, однак я, пам’ятаючи про кості внизу, теж як міг похвалив поета.

— Вам і справді так сподобався цей вірш? — зрадів поет. — Тоді я вам ще раз його прочитаю.

Тепер уже більшість почту валялася на підлозі. А отой, що клацав до мене сталевою щелепою, молитовно зводячи руки, вигукував:

— Які геніальні думки!.. Яка глибизна образів! Цей вірш лунає рефреном нашій щасливій епосі!..

Потішений поет проводжав нас аж до дверей. Ось він зупинився перед квадратним отвором у підлозі і з насолодою плюнув донизу. Вслід за ним, вихіхікуючи, стали й один з-перед одного плювати літературознавці та критики.

Внизу одразу ж здійнялося ревище. Заплющивши очі, Найправдивіше Дзеркало з насолодою слухав той розлючений крик.

— Куди вони плювалися і що то за крик? — спитав я юнака уже в ліфті.

— Під Найправдивішим Дзеркалом живе інший поет, якому присвоєне звання Правдивого Дзеркала. Вони люто ворогують. І користуються найменшою можливістю обплювати один одного. Ми зараз його провідаємо.

Правдиве Дзеркало саме обтирав обпльовану голову. Порцелянові щічки його пашіли гнівом, очі палахкотіли лютим вогнем. Не менш розлючені були й критики, яким перепало ще більше. Худющі, як хорти, вони аж клацали іклами.

Забачивши нас, Правдиве Дзеркало перестав обтиратися і застиг у позі Роденівського Мислителя.

— Тихше! — зашипіли на нас критики. — Вони творять!

Правдиве Дзеркало враз ожив, заворушив масними губами. Театрально ляснув долонею по чолу і вибіг до сусідньої кімнати.

— Експромт! У них народився експромт! — молитовно зашепотіли критики. — Приготуйтеся слухать геніальний експромт!

Одчинилися двері, велично вплив поет. У відставленій руці він тримав блакитний папір, списаний рожевими літерами.

— Я написав щось краще, ніж отой старий йолоп, — кивнув він на стелю. — Не розумію, як вас не занудило від його «ме-ке-ке»? А рожевий папір, на якому той кретин пише блакитним чорнилом!.. Я ж, як бачите, вживаю лише благородний папір блакитного кольору і рожеве чорнило…

— Слухайте! Слухайте! Слухайте!.. — зашепотіли критики, наставляючи великі од щоденного слухання вуха.

І Правдиве Дзеркало, закочуючи очі під лоба, продекламував:

Бе-ке-ке, бе-ке-ке,

Бе-ке-ке, бе-ке-ке,

Бе-ке-ке, бе-ке-ке,

Бе-ке-ке-ке!

Повторилася та ж сама сцена, що й нагорі: валялися непритомні критики, другі один з-перед одного вихваляли безсмертні рядки, а потішений поет, проводжаючи нас до виходу, все допитувався:

— Правда ж, «ме-ке-ке» отого старого придурка не може йти в порівняння з моїм «бе-ке-ке»?

— А тепер що, до прозаїків? — запитав я юнака. У голові моїй і досі мекало й бекало.

— Прозаїків ми не тримаємо, — відповів той. — Наша дійсність занадто висока для жалюгідної прози. Як тільки появляється прозаїк-початківець, його одразу ж ловлять і переплавляють на поета або в крайньому разі на критика. Таку практику ввів у життя наш перший Генсек Синенко, що лежить у мавзолеї. Його, страшно й подумати, колись щодня обливали, наче помиями, мерзенною прозою!.. А тепер зайдемо до нашого найвидатнішого художника.

Я завагався. Був досить втомлений, до