Читати книгу - "Ляльковий дім"

Екдаль (засинаючи). Гм… Так, так… Петтерсен йолоп.

Яльмар (знижуючи голос). Отак вона й опинилася в нас. Батько трохи знайомий з Петтерсеном; довідався від нього про цю дику качку і влаштував так, що її віддали нам.

Грегерс. І тут у вас на горищі їй живеться чудово.

Яльмар. Прегарно! Навіть розжиріла. Та, правда, вона тут уже так давно, що встигла забути справжню волю. А в цьому й вся річ.

Грегерс. Мабуть, ти маєш рацію, Яльмаре. Нехай тільки не бачить ніколи неба і моря… Але я не смію довше засиджуватись, — батько твій, здається, заснув.

Яльмар. Ну, через це…

Грегерс. До речі: ти казав, ви кімнату здаєте? І вона зараз вільна?

Яльмар. Так, а хіба що? Ти кого-небудь знаєш?…

Грегерс. Чи міг би я найняти цю кімнату?

Яльмар. Ти?

Гіна. Ні, що ви, пане Верле!..

Грегерс. Віддасте ви її мені? Тоді я завтра ж уранці переїду.

Яльмар. Та з величезною приємністю.

Гіна. Ні, пане Верле, вона для вас аж ніяк не годиться, невідповідна.

Яльмар. Та що ти, Гіно? Як можна казати так?

Гіна. Та як же? І тісна, і світла мало, і…

Грегерс. Це все не біда, фру Екдаль.

Яльмар. По-моєму, кімната як кімната. І умебльована непогано.

Гіна. Та ти пригадай, хто живе внизу. Ці двоє.

Грегерс. Хто ці двоє?

Гіна. Та один колись був домашнім учителем…

Яльмар. Кандидат Мольвік.

Гіна. А другий — лікар, Реллінг прозивається.

Грегерс. Реллінг? Я його трохи знаю. Він практикував якийсь час у Гірській долині.

Гіна. Це такі чудернацькі пани! Часто пиячать вечорами, додому приходять пізно вночі і не завжди при своєму…

Грегерс. До цього скоро можна звикнути. Сподіваюсь, що і я, як дика качка…

Гіна. Гм… я думаю, вам краще відкласти до завтра… Ранок вечора мудріший.

Грегерс. Ви щось не дуже хочете пускати мене до себе в дім, фру Екдаль.

Гіна. Бог з вами! Що ви!

Яльмар. Та це справді дивно з твого боку, Гіно. (До Грегерса.) А скажи мені — ти, значить, маєш намір залишитись якийсь час у місті?

Грегерс (одягаючи пальто). Так, тепер маю намір.

Яльмар. Але не вдома, у батька? До чого ж ти думаєш взятися, Грегерсе?

Грегерс. Коли б я це знав… то було б лише півгоря. Але, коли маєш нещастя називатися Грегерсом… «Грегерс»… та ще й «Верле»… Чув ти що-небудь гірше?

Яльмар. Я зовсім не вбачаю…

Грегерс. Брр! Я б плюнув на іншого молодчика з таким ім'ям, але якщо самому судилося бути Грегерсом Верле, як ось мені…

Яльмар (сміючись). Ха-ха-ха! А ким же б ти хотів бути, якщо не Грегерсом Верле?

Грегерс. Коли б я міг вибирати, я б найкраще хотів бути спритним собакою.

Гіна. Собакою!

Гедвіг (мимоволі). Не може бути!

Грегерс. Так, справжнім, розумним, спритним собакою, з таких, що пірнають за дикими качками, коли ті йдуть на дно й закопуються там у баговиння, у водорість.

Яльмар. Ні, анічогісінько я з цього не розумію, Грегерсе.

Грегерс. Та, мабуть, тут і розуміти особливо нема чого. Ну, то завтра вранці я переїду до вас. (До Гіни.) Я не завдам вам особливого клопоту, я сам звик усе робити. (До Яльмара.) Про решту поговоримо завтра. На добраніч, фру Екдаль. (Киваючи до Гедвіг.) Добраніч.

Гіна. На добраніч, пане Верле.

Гедвіг. Добраніч.

Яльмар (засвічує свічку). Стривай, треба посвітити тобі, на сходах, мабуть, темно. (Проводжає Грегерса.)

Гіна (задумливо, склавши шитво на колінах). Що це за балачки такі дивні, — бути собакою!

Гедвіг. Знаєш, що я скажу тобі, мамо, — мені здається, він мав на думці щось зовсім інше.

Гіна. Але що ж?

Гедвіг. Я не знаю. Він увесь час нібито каже одне, а думає зовсім інше.

Гіна. Ти гадаєш? Чудно!

Яльмар (повертається). Лампа там ще була засвічена. (Гасить свічку і ставить її на стіл.) Ну, нарешті вже можна й підживитися. (Береться до бутербродів.) Ось бачиш, Гіно, — досить тільки подбати, і…

Гіна. Тобто як — подбати?

Яльмар. Таж це все-таки до речі, що ми нарешті здали ту кімнату. Та ще кому — Грегерсові, давньому приятелеві.

Гіна. Вже й не знаю, що тобі сказати.

Гедвіг. Ах, мамо, побачиш, як весело буде!

Яльмар. Тебе не розбереш. То у тебе тільки й думок, як би його здати кімнату, а тепер тобі це не до вподоби.

Гіна. Так, якби кому іншому, Екдаль… А то — що, ти думаєш, скаже на це комерсант?

Яльмар. Старий Верле? А йому яке діло?

Гіна. Таж зрозуміло, у них щось знову скоїлось, коли вже молодий пішов з дому. Ти знаєш, як вони один одного…

Яльмар. Усе це, звичайно, дуже можливо, але…

Гіна. А тепер, чого доброго, комерсант подумає, що це все твої штуки.

Яльмар. Ну й нехай собі! Верле багато зробив для мене. Годі-бо! Я це визнаю. Але ж не можу я через це бути вічно залежним від нього.

Гіна. Але, Екдалю, коли б це не відбилося на дідусеві. От візьмуть та й відберуть у нього цей невеличкий заробіток у конторі.

Яльмар. А!.. Я мало не сказав — нехай і так! Хіба не принизливо для такої людини, як я, що мій сивоволосий старий батько живе наче той жебрак? Але тепер, я думаю, вже близький той час!.. (Бере ще бутерброд.) Раз на мене покладено таке завдання в житті, я його й виконаю.

Гедвіг. Так, так, тату! Неодмінно!

Гіна. Тсс! Не розбуди його!

Яльмар (тихше). Я його й виконаю, кажу я. Настане той день, коли… І тому добре, що ми здали кімнату. Мені буде хоч трохи легше матеріально. А це дуже важливо для людини, яка має особливе завдання в житті. (Зупиняючись біля крісла, схвильовано.) Бідний, вкритий сивиною батько! Звірся на свого Яльмара! У нього широкі плечі… досить міцні, в усякому разі. Одного чудового дня ти прокинешся і… (До Гіни.) Може, ти не віриш?

Гіна (підводячись). Звичайно, вірю. Але давай спершу покладемо його в ліжко.

Яльмар. Добре, давай.

Обережно заходжуються коло старого.

Дія третя

Павільйон Яльмара Екдаля. Ранок. Сонячне світло падає з великого вікна в стелі, завіски відсунені.

Яльмар сидить біля столу і ретушує картонку; перед ним лежить ще кілька картонок. Дещо згодом з вхідних дверей з'являється Гіна у капелюшку і накидці, з кошиком у руці.

Яльмар. Ти вже повернулася, Гіно?

Гіна. Авжеж, байдикувати ніколи. (Ставить кошик на стіл і скидає з себе накидку і капелюшок.)

Яльмар. Заглядала до Грегерса?