Читати книгу - "Розмір має значення"

Вона, мабуть, у якийсь спосіб прочитала мої думки, бо наче несамохіть торкнулася пальчиком своїх губів та кинула погляд на Галушку. Подивився на неї і я. Еге ж, і справді краще не згадувати про минуле. Всьому свій час. Минулому - минуле, а нам треба іти вперед.

- Тепер упізнав? - засміявся Лях, по-хазяйськи обіймаючи дівчину за талію.

Я теж обійняв Галушку, і ми випили за майбутні успіхи корпорації та всіх нас.

- Можна тебе на два слова? - нахилився я до Ляха.

І ми одійшли трохи в бік.

- Так ти що, зараз з Аксіньєю?…

Він озирнувся на дівчат, що мило цвірінькали між собою.

- А ти хіба маєш щось проти?

Я розвів руками:

- Ляше, не впізнаю тебе. Вона ж капітан КГБ! А як же твоя кар’єра при такому компроматі?

Лях посміхнувся і зверхньо поплескав мене по плечу.

- Запам’ятай, козаче, в жодній спецслужбі світу ти не зробиш справжньої кар’єри, якщо на тебе немає компромату. Зрозумів? - тут він на кілька секунд замислився і додав: - А втім, може, воно тобі й не треба.

Я теж озирнувся на дівчат. Потім на Ляха. Певно, він таки має рацію - кожному своє. Мені й справді цього не зрозуміти. Та воно, мабуть, і не варто.

- Слава Україні! - підняв чарку я.

- Героям слава! - відповів Лях.

Зоряний Вуйко

Загалом-то я відійшов від справ і заспокоївся. Минули часи, коли доводилося кришити чужі щелепи, влучати з пістоля мусі в око, перевдягатися на негра, жінку або восьминога та слухатись начальників. Тоді я носив козацькі вуса і мав великі амбіції, але потім сказав собі: «Годі. Обійдеться якось». І дійсно, обходилось. Обходилось, доки…

- Мамаю! - звернувся він до мене в пивниці.

Я звів очі. Мамай - моє службове ім’я. Тобто прізвисько, коли хочете. І якщо цей хлоп його знає, тоді він…

- Гуляйте, чоловіче, - сказав я ввічливо. - У мене вихідний. Вічний.

- Мамаю, я від Ляха, - він значуще подивився.

- А хоч би від Господа Бога, - відрізав я і замовив ще пива.

Хлопець всівся за мого столика, хоча я і не запрошував, - нахаба.

- А Лях сказав, що ви не зможете відмовити. Він сказав, що ви все одно почнете розпитувать про справу, а коли вже розпитаєте…

«Ти ба, - подумав я, - не зможу відмовити. А подивимось!» Але вголос сказав:

- Чого хоче цей брудний вбивця?

Хлопець здивовано звів брови. Молодий ще. Брудний вбивця - я і сам брудний вбивця, тому можу називати так Генерального писаря Української Галактичної Служби. Шпигуни завжди були вбивцями, тут уже нічого не поробиш. І Лях теж. Але в чомусь він мав рацію - я дійсно не зміг би не розпитати про справу.

- Ну! - сказав я. - Зараз очі на лоба вилізуть.

Хлопець кліпнув. Потім схаменувся:

- Та тут у нас таке діло, розумієте, один вуйко зник…

- Ну?

- Ну, і треба знайти.

- Вуйко, кажеш?

- Угу.

Я пхекнув.

- І через якогось там вуйка ви стали турбувати старого Мамая? Бреши та не забріхуйся.

- Собаки брешуть, - раптом огризнувся хлопець, але зразу виправився: - Тобто я не так хотів сказати.

Це вже мені більше подобалося. Я посміхнувся і посунув йому кухля.

- Давай, козаче, пий пиво і викладай як на сповіді.

Тут вже і він засміявся:

- Як на сповіді. Добра у вас сповідь. З пивом.

Ну звичайно, вуйко виявився не простим вуйком, а одним з лідерів Галактичного Українського Конгресу, скорочено ГУКу, а до того ж, фінансовим директором корпорації «Зоря», що важила багато мільярдів. ГУК був у тривозі, «Зоря» - у паніці. Тхнуло рекетом та політикою.

- Як тебе кличуть? - поцікавився я.

Він не зразу зрозумів, про що йдеться, настільки поринув у розповідь.

- Грицем.

- А прізвище?

- Завірюха.

- Ну і що ж ти, Гриць Завірюха, почав робити у першу чергу?

Він звів брови:

- А чом це ви вирішили, що саме я займався цією справою?

Я пхекнув. Теж мені таємниця. Кого б іще Лях прислав, як не самого винуватця.

- Ну?

Він мугикнув, щось зважив про себе і сказав:

- Взагалі-то я зразу пробігся по терористах. Вони присягаються, що не мають відношення.

- Коли це було?

- Три тижні.

- Рекет уже б об’явився.

- Так-так! - радісно підхопив Гриць. - Ми обнишпорили всю Землю, всі закутки.

- За три тижні нічого не знайшли?

- Ні, - він розвів руками.

Та-ак. Спеціалісти.

- А поліція що?

- Шукає, - він скривився. Поліцію в УГС заведено зневажати.

Я зразу розкинув у голові варіанти.

- Він полетів із Землі?

- Виключено. Ми перевірили.

- Під чужим прізвищем?

- Виключено. Того дня полетіло сто шістдесят п’ять землян, з яких дев’яносто сім жінок, п’ятнадцять дітей, п’ятдесят три чоловіки, всіх простежено, тридцять один вже повернувся, троє у відрядженні…

Так, зрозуміло. Хлопці таки добряче попрацювали. Але… але. Врешті, через це вони й прийшли до старого Мамая. Гриць розповідав, а я слухав і думу думав. Наче все зроблено як слід - систематично, з підходом. Відчувається школа. Але творчості нема. Нема тої творчості, що і повинна відрізняти працівників УГС. Навіщо ж інакше вона потрібна? Нишпорити по космодромах здатен кожен мент.

- Може, вбили? - перервав я хлопця.

- Навряд чи, - сказав він. - Його викрали. Розумієте, викрали з готелю, а якщо вбивати, то навіщо викрадать? Можна на місці.

Рація в його словах була.

- Коротше кажучи, на Землі його нема, в Галактиці його нема. Серед вбитих нема, серед живих нема. А де ж він?

Хлопець розвів руками. Файно. Агент УГС розводить руками. І все. Я мовчки підвівся і пішов з пивниці геть. Моя тачанка вірно чекала біля дверей.

- Грицю, Грицю, до роботи… - промурмотів я, відчиняючи дверцята.

- Що? - обізвався ззаду хлопець, що, як виявилось, ішов за мною.

- Нічого. Їдемо, - я вмостився на сидінні. - До УГС.

Щоб мене зустріли, як рідного, сказати не можна. Ляха не було, а решта дивилась на мене, як горобець на міліціонера.

Чули? Сам Мамай! Жива Легенда!

Невже я такий старий? Настрій зіпсувався. Так, тут працювали молоді хлопці, зовсім молоді, дужі, з козацькими вусами та білими рівними зубами. Вони зараз усі такі, ці молоді, приємно