Читати книгу - "Борислав смiється"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Нехай буде по-вашому, — сказав Стасюра. — Виберiть двох з-помiж себе, котрi би були при складцi: при їх очах грошi зложаться до скринi враз iз списом, хто що дав, при їх очах скриня й замкнеться, — i так буде й далi, кождого тижня, доки потому лiпше не урадимось, як нам бути з зарядом каси.
Нетаєний промiнь радостi перелетiв по Германовiм лицi на тi слова. Ось уже змагаючийся гомiн коло хатини дав знати про прихiд жидiв. Ось уже вони почали входити до хати, дотикаючи рукою капелюха, вiтаючи робiтникiв уриваними «дай бо'». Герман кiлькома словами по-жидiвськи розказав їм, яка стала умова, i вони швидко порозумiлися, щоб при складцi були Герман i Леон. Почалася складка. Прийдеволя записував, хто що дає. Насамперед приступили дрiбнi властивцi: тi платили з квасним виразом, з оханням, деякi торгувалися, другi попросту недодавали по ринському та по два. Бiльшi властивцi платили з жартами, з притиками, — деякi давали по одинадцять i по дванадцять ринських, вкiнцi Леон дав двадцять, а Герман — аж п'ятдесят. Робiтники тiльки позирали по собi, за хатою раз по раз роздавалися радiснi крики, — се робiтники вiтали свою першу побiду в тяжкiй вiйнi за поправу своєї долi. Першу — i послiдню наразi!
Складка скiнчилася. Перечислено грошi, їх показалося звиш три тисячi. Сень Басараб iз порога прокричав тоту суму цiлiй робiтницькiй громадi. Радiсть була без кiнця. Германа i Леона трохи на руках не несли, — вони тiльки всмiхалися, почервонiлi i споченi вiд задухи, що стояла в тiснiй, людьми набитiй хатинi. Грошi вложено до окованої скриньки, котра мала стояти в Матiєвiй хатi. Серед загальної шумної радостi жиди вiддалилися.
— Гурра! Наша взяла! Гурра! — кричали довго ще робiтники, ходячи товпами по Бориславi. Веселi пiснi роздалися вiд одного кiнця до другого.
— А завтра до роботи, — говорили деякi, зiтхаючи.
— Ну i що ж! Не вiк же нам святкувати. Просвяткували три днi, як великоднi свята, хiба не досить? Се був наш правдивий Великдень!
— А ви, — говорили деякi на радощах Матiєвi i Сеневi, — пантруйте нам нашої каси, як ока в головi. Три тисячi срiбла — таж то сума!
— Ану, панове рiпники, нафтарi, мазярi, чия ласка зараз до роботи? — голосили по улицях надзорцi. — До вечора пiвшахти! Ану, ану!
Товпа робiтникiв валила за ними.
В Леоновiй фабрицi вiд першої хвилi, як згода стала, вже горiла робота. Квапно дiялось Леоновi. Вiн хотiв завтра скiнчити цiлий ладунок церезину, щоби до кiнця тижня упакувати i вислати до Росiї. Вiн аж горiв з нетерпеливостi через тотi днi примусового святкування, а й Шеффелевi було якось не до солi. Тепер же вiн ледве мiг дiждатися згоди, а зараз туй-таки закликав Бенедя i других тих, що вперед робили на його фабрицi, i пiслав їх до роботи.
Пiзно вночi вернув Бенедьо до хати. В хатi не було нiкого. Матiй також був на роботi, — сам Герман конче просив його, щоби робив при його ямi, по п'ятнадцять шiсток обiцяв, i старий Матiй на радощах подався. Яма була глибока, але бiльша її часть була забита — нафти не було. Зато в глибинi около двадцяти сажнiв iшов перший поверх штолень, о п'ять сажнiв нижче другий поверх, далi третiй, в котрiм тепер робилося. Яма була багата — штольнi давали денно около десять сотнарiв воску, а таких багатих ям було у Германа звиш вiсiмдесят. I Матiй прийшов з роботи пiзно вночi, змучений, ледве живий, i скоро тiльки до хати, кинувся на постiль i заснув, як колода. Вiн i не бачив, як оподалiк за ним на пальцях скрадався вулицями Мортко, як вiн, коли Матiй увiйшов до хати, не замкнувши дверей, вшмигнувся до сiней i скулився в кутику, як вкiнцi, коли Матiй замкнув дверi, розiбрався i заснув, тихесенько вповз до хати, висунув з-пiд печi скриньку з грiшми, взяв її пiд паху i поповз iз хати. Нiхто не бачив сього, хiба блiдолиций мiсяць, що час вiд часу боязко визирав iз-за хмари. I нiхто не чув, як калатнув дерев'яний замок в сiняних дверях, як рипнули дверi, як почупкав Мортко долi улицею, — нiхто не чув сього, хiба холодний вiтер, що рiзко шумiв з устоку на Борислав, i стогнав, i завивав у крутих берегах недалекої рiчки.
На другий день крик i гвалт зробився в Матiєвiй хатi — скринька, робiтницька каса, пропала без слiду!
На другий день усi робiтники пiзнали, що вони завчасно смiялися! Жиди стрiнули їх з насмiшкою, а то й з наругами i погрозами. Плату вiдразу знизили ще нижче попередньої, а на безсильнi прокляття i погрози обдурених робiтникiв вiдповiдали тiльки смiхом.
— А щоб ви знали, дурнi гої, як з нами воювати! А де ваша каса, га? Ви гадали, що ми нi з сього тi з того будемо вам касу складати? Постiйте троха, випчихайтеся! Борислав — то ми! I ми тепер смiємося з вас!
XVIII
З дивним якимось прочуттям вибирався ВанГехт з Вiдня в дорогу до Галичини. Щось немов говорило йому, що в тiм новiм, незнакомiм для нього свiтi ждуть його чималi бурi i пригоди, жде його читрохи гризоти i прикростi. Але розум i писаний та легалiзований контракт говорили йому, що в тiм новiм свiтi жде його маєток i достаток, i вiн не мав причини не вiрити сьому другому, виразному голосовi.
Вибираючися в далеку i непевну дорогу, вiн подумав, що придався б йому помiчник, i гадка його скинула зараз на Шеффеля. Де вiн i що з ним сталося? Вiн побiг до полiцiї, - там вказали йому помешкання його колишнього асистента. Але в помешканнi Ван-Гехт асистента свого не застав, — вiд кiлькох мiсяцiв виїхав. Куди виїхав? Сього не знали
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борислав смiється», після закриття браузера.