Читати книгу - "Нарис загальної історії"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Сенс події міняється залежно від елементів, які беруться до уваги. Середземномор’я перестає бути в центрі ваги і стає кордоном. Історики ще сперечаються про те, чи цей розрив стався вже при Меровінгах, чи його причиною були мусульманські завоювання при Каролінгах. Фактом є те, що, ставши кордоном, Середземне море збігається з фізичними даними, які перетворюють його радше на зону розпорошення, і з даними історичними, які роблять з нього зону зближення між культурними ареалами. Його подальша доля більше відповідає цим напрямкам, ніж це було будь-коли за Римської імперії. З початку XII ст. хрестові походи відновлюють шляхи сполучення, які ніколи не були повністю перервані, і започатковують віки обмінів і конфліктів. З XVI ст. воно стає глухим кутом унаслідок відкриття морських шляхів до Азії й Америки і головно унаслідок переміщення європейського центру ваги на північний захід. У ХІХ-ХХ ст. аж до Другої світової війни Середземне море слугує економічним і воєнним чинником для зовнішньої політики Європи. Три ареали відриваються один від одного, принаймні азійський і європейський, оскільки північноафриканському ареалові надто не вистачає глибини, аби мати змогу існувати тривалий час у незалежному стані. І хоча все, принаймні в західній частині, від Триполітанії до Атлантики, свідчило за можливе її долучення до латинського та європейського ареалу, мусульманське завоювання надовго прив’язує його до Азії, за винятком хіба що Іспанії, яка повертається до Європи в XI-XV ст.
Передня Азія зазнає нового зміщення свого центру ваги, але цього разу в східному напрямку — до Месопотамії та Ірану. Вона віддаляється від Середземномор’я, замикається на самій собі, підтверджуючи вікову закритість щодо зовнішнього світу. Це зміщення та його наслідки конкретизувалися протягом понад півтисячоліття, з V—VI ст. і до монгольської навали XIII ст., пройшовши при цьому кілька етапів. До мусульманського вторгнення Візантія силкується відновити цілісність імперії, зокрема при Юстиніані (527-565 рр.). Виснаження Візантії, поглиблене, поза сумнівом, першими епідеміями чуми, сприяє завоюванням арабів, які користуються також і тодішньою кризою Персії Сасанідів. Результатом стає певне об’єднання Передньої Азії Аббасидами протягом одного чи двох славних віків з 750 р., ще до того, як розпорошення й занепад ударять по монголах і призведуть до їхнього падіння. Від самого початку XVI ст. Османи починають переформування величезної азійської імперії, але Іран залишиться незалежним від неї.
Для Європи вирішальна подія — відкриття сполучення між римською та германською її частинами, що стало водночас наслідком і причиною розчленування. Цей вихід спричиняється до переміщення центру ваги на північний захід. Ці дві частини Європи стали дуже різними після п’ятисот років роз’єднання і попри всі контакти та численні проникнення. Проте їм вдається створити на диво ефективний казан. Він починає діяти з V ст. навіть іще до розпаду імперії. У VI—VПI ст. він стає активнішим. Від цього часу Європа ідентифікує себе з латинським християнством і відвертається від візантійського грецького християнства.
У цілях нашого дослідження ми маємо розглядати римську спадщину не як усе те, що в пізнішій Європі можна буде прямо чи непрямо віднести до Риму, а як те, що могло сприяти виникненню модерності через певні прояви посередництва, з якими доведеться розбиратися. Цей дуже обмежувальний критерій дозволяє взяти до розгляду три вирішальних види спадку. Перший — це великий поділ між романізованими і нероманізованими європейцями. Він виражається у численних розривах між латиномовними та германомовними чи слов’янськомовними країнами, між країнами римського та звичаєвого права, між країнами міського і сільського спрямування, між «красномовними» і «мовчазними» народами. Цей принциповий розрив проявився в грандіозному вимірі в XVI ст., призвівши в загальному плані до поділу на католицькі й протестантські країни. Поділ цілком реальний, але нам слід стерегтися перетворювати його на поляризацію. Ідеться радше про нюанси тонів і смаків. Писане й звичаєве право не мають між собою абсолютної різниці, адже римське право вийшло з судової практики, а звичаєве було закріплене феодалами й монархами. Середньовічні міста прищепили міський спосіб життя в германських краях. І протестанти, і католики — християни. Отже, треба бути обережним, адже якщо розглядати поділ як абсолютну реальність в окремих питаннях, то ми наражаємося на ризик віднести на них усі пояснення як на причини наслідків, які ми хочемо пояснити. Ми, отже, наражаємося на логічну помилку.
Другий спадок — це селянство й аристократія. Римський внесок негативний і через це помітніший. Римська імперіалізація не призвела до ліквідації індоєвропейського соціального укладу, хоча й мала б, як це сталося в Індії та Ірані. Ця винятковість Риму потребує пояснень. Для цього слід виходити з того, що поліс Рим, що був того часу республіканським і доімперським, ще більше зміцнив аристократичні й селянські коріння й підвалини свого соціального укладу завдяки своїй будові, своєму змішаному політичному режимові та своїй ідеології. Імператори епохи Юлія та Клавдія розпочали фізичне знищення римської аристократії, але це принесло їм славу мерзенних тиранів. Антоніанці відмовилися від цього замислу, і це піднесло їх на небосхил монархів-філософів. Глибинна причина збереження аристократії лежить, однак, не в повазі до минулого й у прагненні гарної репутації. Будова Римської імперії базувалася на мережі самокерованих і самофінансованих полісів. Там, де аристократія в Європі існувала, — а її не було в Азії, в Грецькій імперії та у Візантії, — вона виконувала життєво важливу морфологічну функцію, стихійно займаючи всі позиції, які надавала морфологія. Апаратові імперської влади була потрібна аристократія, щоб зменшити вартість керування та контролю імперії.
Найважче було вижити
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нарис загальної історії», після закриття браузера.