Читати книгу - "Вибрані твори"

Ні! Чимсь треба відтрутити небезпеку, винайти спосіб...

— Карельчику, отже там далі поле. Він має вертати сюдою. Зробимо й ми йому засідку, як ото він тобі.

Так певніше.

Вблагала. Зглянувся. Принишкли за придорожнім кущем. Тільки Ганнуся теплою рукою ніжно гладить пошерхлу руку Карелеві, а в ній чорніє маленький наган.

У порожній тиші хлюпасті кроки. Муркоче під ніс зухвало й весело:

Раптом з-за куща:

— Стій! Руки вгору!

Під самісінькі очі наган. Міцною рукою за барки. Дві маленьких — по кишенях. Видобувають назад пограбоване. Забирають зброю — довгий «стаєр».

— Тікай тепер насад, а то — кулю! Ну?

...Злодійський «стаєр» у Карела. Вдивляється, злісно кидає в калюжу. Заявляє Ганнусі переконано:

— Я — турень. То якась іршава рурка, — і додав вибачливо, — але темно, так темно пуло...

Злодій десь далеко плюскотів по калюжках, голосно лаючись, а Ганнуся на всі груди реготалася з винуватого вигляду свого північного велетня:

— На тобі, герою, твого годинника, та бахни хоч раз із нагана, щоб той не подумав, ніби й ми руркою воювали.

— Сама перестрашилася, а тепер на клум переш...

— Перу, перу на клум, на клумочок, щоб краще бачили очі.

...Перекидаючись жартами, пригадуючи кожну мить своєї пригоди, дісталося подружжя додому.

— Іди помийся, злодію шляховий, а я тим часом вечеряти наготую. Чого ж ти стовбичиш?

Риб'ячими, безтямними очима дивився Карель на стінку біля ліжка. Рука нервово шоргала в кишені, щось поквапливо намацуючи.

Ганнуся й собі глянула мовчки на стінку, де з чорненької пантофельки визирала опукла дахівка Карелевого годинника.

Він зарідко брав його з собою.

27/II 1926 р.

едактор «Плянети», ілюстрованого часопису з претензією на великий тираж, лежав на канапі й нервово дриґав ногою. Недокурки труїли повітря бридким пахом. Навпроти, над великим столом із купами списаного паперу, схилився секретар.

— Катуй мене далі, Ванцю! От нездари, от невдахи! Життя вирує, мов повітря перед пропелером, мчить уперед, як рулон на ротаційці, а в них — ряска на ставу, скло, закаляне мухами, шмат іржавої жерсти. Ех, нема пекучої критики! Невже таки не виберемо з цього барахла жадної цікавої новельки? Ну, читай далі, псуй мені нерви...

— Ось якогось ...енка на піваркуша.

— Гаразд, тарабань на всю губу.

«Підсліпуваті хатки низько нап'яли на вікна свої солом'яні шапки. Верби зажурено дивились на тихе скло старенького ставу. Підтикана Горпина...»

— О! Я не казав? Годі! В кошик! Доба індустріялізації йде, а він про зажурені верби, йолоп! А героїня, чуєте — Гор-пи-на. Щось випнуте, як черево вагітної баби, як