Читати книгу - "Дівчинка на кулі"

як проклятий. Що був Буба безвідмовним, то начальство визискувало його гірше, ніж єгипетського раба. Переважно тільки він один затримувався у колгоспному полі до темної ночі. Коли ж такий утомлений, що ледве теплий, повертався додому, Каська репетувала на весь куток, що ніякої допомоги від Панька в господарстві не має: город заріс бур’янами до неба, картоплю треба підгортати, а вона ще й не просапана, — і Панько, не вечеряючи, покірно брав сапу, запалював ліхтарню, що її клав у міжрядді, аби присвічувала, де бур’яни, а де — картопля чи буряки, й до півночі порав свій город.

Коли вже всі премії було роздано й навіть закінчився самодіяльний концерт, завідувач клубу запросив присутніх на безплатні танці, тож на них гуртом повалила і молодь, і вже одружені, й навіть старі, тим більше що на столах по кутках вестибюля знову з’явилися миски з наїдками. Грали місцеві музики, ті ж самі, що й кожної суботи та неділі, — але тоді треба було платити по двадцять копійок, а в День урожаю вони авансом відпрацьовували премію, що її з трибуни пообіцяв їм Бугай.

Скрипка й бубон мали постійних виконавців, сорокарічних старих парубків Івана Цьоню й Василя Мареїного. Що ці два музики за вихідні у клубі заробляли, те за тиждень помаленьку пропивали. Обидва значилися сторожами в колгоспі: один повинен був чергувати вночі в сільраді біля телефону, другий — з нестріляючою двостволкою блукати біля колгоспних комор і току, але насправді обидва, поки не зморював сон, товклися на ґанку контори й не тільки не стерегли від злодіїв колгоспне майно, а й часто-густо самі норовили щось принагідно поцупити, тому голова з такими робíтниками майовими мав одні клопоти й неабиякі збитки. Коли ж вирішив нероб покарати й зі злості перевів їх у конюхи — то довірені сільським музикам чотири коростяні шкапи мало взагалі з голоду не здохли, бо невиправні ледацюги після роботи в полі не приводили коней у конюшню, а прив’язували в себе на подвір’ях до парканів. Бідні коні з голоду гризли штахети, бо бур’янів у полі досяжності їм і на один вечір не вистачило. Жінки з ферми щодня в’їдливо дорікали музикантам їхнім ледарством, шанталавістю й убогістю, але у відповідь чули одне й те ж:

Що я маю? Що я знаю? Два патички — та й вже граю! Дідо грав — г…мно мав, Тато грав — г…мно мав, І я граю — г…мно маю!

На подвір’ї клубу в темній альтанці я віднайшла Лілю й Андрія, які при моєму наближенні поховали тліючі цигарки в рукави, і стала просити їх, щоби ми вже йшли додому, — бо скажу мамі, що вони курять! Але брат і сестра лиш реготали, добре знаючи, що без них я й так додому не піду, а вони будуть у клубі доти, доки їм забагнеться, хоч і змерзли, як цуцики. Мусіла я вертатися в фойє, де люди вже своїм диханням нагріли приміщення, бо у вестибюлі ніколи не топилося.

З недавніх пір наші дорослі музиканти залучили до своєї компанії малого Іванка Левкового, другокласника, який відзначався унікальним слухом, але не мав жодного шансу не те що на музичну освіту, а й на бодай якийсь музичний інструмент, бо в його батьків ріс-підбував добрий десяток з хвостиком дітей, одне від одного менших. Одягти і взути свою малечу Іванові батьки ледве спромагалися, тому й гадки в їхніх головах не блискало, щоб тратити гроші на дурні захцянки свого найстаршого. Кожної суботи чи неділі опівночі після танців дорослі музиканти насипали малому в картуз пригорщу-дві копійок — і хлопчина так втягнувся в легкі заробітки, що починаючи вже від самого понеділка починав нетерпляче дожидатися вечора суботнього. Малий зовсім занедбав школу, в перший день тижня на уроки взагалі не з’являвся, бо не міг від подушки відірвати тяжку голову, а на дорікання вчителів відповідав, що йому їхньої науки не треба, бо він файно грає на баяні й уже добре заробляє без книжок. Баян був власністю клубу, але завклубом грати на ньому взагалі не вмів, а Йвась якимось Богом навчився грати сам, хоч його русяву голівку з-за баяна ледве було видно — стирчав лише нестрижений скуйовджений чубчик. Оскільки дорослі музики ще й приспівували до танцю, то дуже швидко на це почали підбивати й Івася, вкладаючи в уста дитини таку похабщину, що її особисто самі озвучити й не наважувалися. Тож і сьогодні, коли після святкування Дня урожаю п’яні односельці найчастіше замовляли польку й коломийку, Івась не так приспівував, як щосили викрикував:

Ти — Маруська, я — Івась! Ти казала: щось ми’ даш! Ти давала, а я брав, — А хто буде колисав?

Гучний регіт вкривав його слова. Дорослі музиканти підморгували малому й підохочували, поки, зрештою, хлопчина зовсім не пускався берега:

А я свою тещу По коліні плещу! Вона — по членищу, Як по топорищу!

По цих словах підпилий Бугай вихопив у бубніста з рук колотівку й почав щосили нею лупцювати по облізлій битій шкірі інструмента, від чого той одразу ж озвався тягучим густим звуком. А голова, не маючи ні голосу, ні слуху, але ні на макове зерно не сумніваючись, що співати може, заревів:

Дощі ідуть — Гриби будуть, Дівки ростуть — К…рви будуть!

Тут Бугаєві раптом потрапила в поле зору запальна і завзята танцюристка — тілиста, розпелехана й аж червона від шаленої коломийки Ориська. Голова кинув колотівку, прожогом висковзнув з-за барабана й, випнувши груди колесом, рушив