Читати книгу - "Дівчинка на кулі"

— Коли прийдеш паспорт виробляти? Я затримаюся завтра в сільраді після роботи до смерку! Не забудь — буду чекати до темної ночі!

— Та вона ще дитина! — осмикнула Бугая Ориська, вже майже вивільнившись з-під його ліктя, але зовсім не збираючись тікати від хтивого залицяльника:

— Чуєш, приходь за паспортом! А будеш чемна й послухаєшся без викобилювань, то як тільки закінчиш школу, візьму на легку роботу в контору! Пойнятно? Приходь увечері, не пожалкуєш! Ще ні одна не жалілася! Але татові — нічичирк! Заробиш сама собі паспорт — ніяких грошей не візьму!

Мене мов окропом ошпарило:

— Я вже паспорт давно маю! І працювати у вашій конторі взагалі не збираюся!

— То підеш на ферму, превелика мудрагелько, гній відгортати! Це я тобі також обіцяю! При свідках!

Я кинулася на подвір’я, де в альтанці Андрій і Ліля з такими ж малолітками продовжували палити цигарки, й укотре почала просити їх, щоб збиралися додому, але Орисьчин чоловік помітив, що я вилетіла з клубу, як обпечена, й взявся допитуватися:

— Що там сталося? Моя ще танцює? Годину вже її чекаю.

Я зам’ялася.

— Чому мовчиш? Ти її виділа? Де Ориська?

— Здається, у підсобці…

— З Бугаєм?! — він різко рвонув до себе двері клубу й ускочив усередину.

Коли я з братом і сестрою вже були біля воріт клубу, Гната й добре підпилого Бугая чоловіки вивели на подвір’я, щоб ті провітрили памороки. Галасливий гурт стояв при вході до клубу під самим ліхтарем. Старші чоловіки цитькали молодших, молодші нахабно лізли в бійку з головою. У Бугая був відірваний рукав білої сорочки й кишеня від піджака, який він уже тримав у руках і всім показував свою шкоду. Голова вдесяте погрожував, що за знищений одяг у п’ятикратному розмірі стягне свою шкоду з Гнатової зарплати. В Орисьчиного чоловіка сочилася кров з носа. Він розмазував червоні потоки по лиці й по грудях і репетував, як недорізаний, погрожуючи кулаком услід законній, яка шкідливою кицькою чкурнула городами на обійстя своїх батьків:

— А ти, к…рво, додому не приходи! Ночуй в стодолі, в стайні, в тещі, але не коло мене на ліжку! Уб’ю! Усіх твоїх к…рварів порішу, передушу, перевішаю, аж тоді й у тюрму сяду! Сам замельдуюся! Набридло твою шмондю вартувати! Ти не жінка, ти — ненаситна прірва! Повернешся — я, хвойдо безсоромна, власноручно твою сверблячу дірку зашию дратвою!

Через поріг клубу вибиралися п’яненькі танцюристи.

— То не весілля і не празник, як когось на гріху не зловили, як бійки не було — то не свято! А що кров один одному пустили — то лиш на здоров’я: голова менше буде боліти! — робив свої висновки горбатий Антось.

— А як Гнат уб’є Ориську чи Бугая — ліпше буде?! Гнат такого прилюдного встиду не подарує, — не погоджувався обачний Ярема.

— Ая! Ще й не таке люди прощають!

Як не дивно, але правда виявилася на боці Антося. Десь років через п’ять напровесні, здається, саме після Міжнародного жіночого дня, Бугай й Ориська насмерть вчаділи в легковій машині голови, яку аж через три дні по тому знайшли на тупиковій дорозі, що вела до польового озера. Головиха навідріз відмовилася справляти похорон своєму зрадливому чоловікові — терпець їй таки урвався: Бугая державним коштом ховала сільрада. А Гнат за Ориською так голосив, що на цвинтарі його від труни ледве відірвали. Мало не вмер з туги. Перестав голитися, не стригся, посивів, нічого не їв, на роботу не ходив, дивився в одну точку й сидів на стільці в хаті, якби його там прикували. Рідні надоумлювали Гната, навіть зумисно штрикали в очі колишніми жінчиними походеньками й її явними переступами всього в селі ще дозволеного й уже не дозволеного, але нічого нещасному не допомагало.

Ще й не таке люди прощають!

У суботу після уроків я завжди їхала додому. До того ж щоразу мала купити чотири хлібини, що їх нести у сітці-«авосьці» було навіть трохи небезпечно. Одного разу мене перепинив міліціонер і взявся допитувати, чи не свині я вдома хлібом годую, що он скільки набрала! Тож надалі паляниці я вважала за краще купувати поруч з автостанцією, щоб менше недобрі очі бачили. Та й нести ближче.

Надворі холодно й слизько, я, напевно, сьогодні ще впаду не раз, бо гумова підошва моїх зі свинячої шкіри зимових чобіт ковзається, як навощені лижі. Біля райкому партії хтось мене голосно гукає. Спочатку чую: «Олю!» — тому не дуже йму віри, що кличуть мене, але після цього звучить:

— Попелюшко!

Обертаюся і впізнаю Вовоччиного дідуся.

— Ти куди так летиш? Упасти не боїшся?

— Уже двічі впала. Першого разу — біля школи, а вдруге — як вийшла з будинку. А ваш Вовочка чому на уроки не ходить? Вже довгенько його у школі нема.

— А ти хіба не знаєш, що лікована ангіна минає за тиждень, а нелікована — за сім днів? Хворіє Вовочка. Маєш трохи часу? Можемо разом піти подивитися, чи вже ріка замерзла. Й заодно поговорити.

— Добре, — не смію відмовлятися, хоч тепер мені доведеться їхати в село останнім автобусом аж о сьомій годині вечора.

— Я у Москву ввечері їду. Міг узагалі на роботу не з’являтися: одне, що субота — ніби вихідний, а друге — день від’їзду й день приїзду входить у відрядження. Але в мене така робота, що вихідні тільки сняться. Півтори доби у поїзді туди, півтори звідти — теж не відпочину.

Я намагаюся подумки аналізувати те, про що веде мову мій супутник. Мабуть, зовсім не має про що зі мною говорити, якщо розповідає абищо. Хіба це праця