Читати книгу - "Цілодобова книгарня містера Пенумбри, Робін Слоун"

Ґеррітсзон знайшов його — ключ до безсмертя.

(Тінделл із криком зривається з місця. «Але що це?» Він рве на собі волосся. «Що написано в тому посланні?»)

Ну, його написано латиною. Google переклав його, приблизно. Зверніть увагу, що Альд Мануцій при народженні отримав інше ім’я: його нарекли Теобальдо, і так його називали друзі.

Отже, ось воно. Послання Ґеррітсзона до вічності.

СЛАЙД 9

Дякую тобі, Теобальдо.

Ти мій найліпший друг.

І це стало ключем до всього.

Шоу скінчилось, і публіка потихеньку розходиться. Тінделл і Лапін стають у чергу по каву в невеличкій кав’ярні «Пігмаліона». Ніл знову причепився до Табіти зі своїми теревенями про красу грудей у плетених светрах. Мет і Ешлі захоплено перемовляються з Ігорем і двійкою японців. Їхній гурт теж повільно просувається до дверей.

Кет сидить сама, догризаючи останнє вегетаріанське печиво. З обличчя видно, що вона засмутилася. Я питаю, що вона думає про безсмертне послання Ґеррітсзона.

— Вибач, — каже вона й хитає головою. — Але цього недостатньо. — Погляд у неї похмурий, вона дивиться собі під ноги. — Він був таким талановитим, та все одно помер.

— Усі помирають…

— І тобі цього достатньо? Він залишив нам послання, Клею. Він залишив нам послання. — Вона викрикує останні слова, і з її губ злітають вівсяні крихти. Від стелажів у секції «Антропологія», здійнявши брови, на нас озирається Олівер Ґрон. Кет знов опускає очі. І ледь чутно додає: — Не називай це безсмертям.

— А що, як це найкраще, що в ньому було? — кажу я й на ходу вигадую теорію. — А що, як… а може, товаришувати з Ґріффо Ґеррітсзоном не завжди було легко? Може, він був ще тим химерником. А що, як ті літери, які він різьбив із металу, — це найкраще, що в ньому було? Ця його частина дійсно безсмертна. Настільки безсмертна, наскільки це взагалі можливо.

Кет хитає головою, зітхає і трохи присувається до мене, запихаючи в рот останній шматочок печива. Я знайшов старі знання, СЗ, котрі ми так шукали, та їй не до вподоби те, що вони нам відкрили. Кет Потенте шукатиме далі.

За мить вона відсувається, різко втягує повітря й підіймається зі стільця.

— Дякую, що запросив, — каже вона. — Побачимось. — Одягає блейзер, махає на прощання й іде до дверей.

Тепер мене кличе Пенумбра.

— Це неймовірно, — вигукує він, знову ставши самим собою: блискучі очі й широка усмішка. — Увесь цей час ми грали в гру Ґеррітсзона. Хлопчику мій, адже його літери прикрашають вітрину нашої книгарні!

— Кларк Моффат знайшов розгадку, — кажу я. — Не знаю як, але він її знайшов. А тоді, певно… вирішив підіграти. Щоб гра продовжувалась. — Доки хтось не знайде розгадку в його книжках.

Пенумбра киває.

— Кларк був справжнім генієм. Завжди сам, він усюди йшов за своєю інтуїцією, куди б вона його не вела. — Він зупиня­ється, схиляє голову набік і легенько всміхається. — Він би вам сподобався.

— То ви не розчаровані?

Пенумбра здивовано витріщається.

— Розчарований? Анітрохи. Це не зовсім те, чого я сподівався, але чого я насправді сподівався? Чого ми всі сподівалися? Ось що я вам скажу — я не сподівався, що доживу до розгадки цієї таємниці. Це безцінний подарунок, і я безмежно вдячний Ґріффо Ґеррітсзону й вам, хлопчику мій.

Тепер до мене підходить Декл. Він аж сяє від радості й ледь не підстрибує.

— Ви це зробили! — вигукує він і ляскає мене по плечу. — Ви знайшли їх! Я знав, що вам це вдасться, знав, але ніколи б не міг подумати, як далеко це нас заведе. — У нього за спиною жваво перемовляються чорні мантії. Вони всі страшенно схвильовані. Декл озирається. — Можна до них торкнутися?

— Усі вони ваші, — кажу я і з-під стільця в першому ряду витягаю пуансони в їхній картонній скрині. — Вам треба буде офіційно придбати їх в «Об’єднаних сховищ», але я маю всі необхідні документи, і навряд чи…

Декл підіймає руку.

— Жодних проблем. Направду, жодних проблем. — До нас наближається один із нью-йоркських гостей, за ним підходять інші. Вони схиляються над коробкою, охають і ахають, ніби всередині лежить гарненьке немовля.

— То це ти, Едґаре, вказав йому напрямок? — вигнувши брову, питає Пенумбра.

— Сер, просто я подумав, — каже Декл, — що в моєму розпорядженні опинився хлопець із рідкісним талантом. — Він зупиняється, усміхається і продовжує: — Ви таки вмієте знаходити гарних продавців. — Пенумбра пирхає й розпливається в усмішці. — Це тріумф, — додає Декл. — Ми виготовимо нові літери, передрукуємо деякі старі книжки. Корвіна не зможе нічого заперечити.

На згадку про Першого Читача — його давнього друга — Пенумбра супиться.

— А що з ним? — питаю я. — Він… здається, він дуже засмутився.

— Мусиш пригледіти за ним, Едґаре, — серйозно каже Пенумбра. — Незважаючи на його вік, Маркусу бракує досвіду розчарувань. Хоч він і здається сильним, насправді дуже вразливий. Я хвилююся за нього, Едґаре. Справді хвилююся.

Декл киває.

— Ми подбаємо про нього. Нам треба вирішити, що робити далі.

— Ну, — кажу я, — для початку я можу вам дещо запропонувати.

Я нахиляюсь і витягаю з-під стільця ще одну картонну коробку. Вона нова, складені докупи бортики хрест-навхрест заклеєні широкими смугами скотчу. Я відриваю скотч, відкидаю бортики й показую їм, що коробка доверху заповнена книжками — вони щільно поскладані стосами й запаковані в товсту прозору плівку. Я пробиваю плівку й виймаю одну книжку. Вона має просту блакитну палітурку й напис «Мануцій» великими білими літерами.

— Це для вас, — кажу я і простягаю книжку Деклові. — Сто примірників розшифрованої книжки. Оригінал латиною. Я подумав, ваші хлопці самі захочуть її перекласти.

Пенумбра сміється.

— То тепер ви ще й книговидавець, хлопчику мій?

— Друк на замовлення, містере Пенумбра, — відказую я. — Два бакси за