Читати книгу - "Завтра буде вчора, Мар'яна Доля"

 — Який же? Хіба закохати тебе в себе, а вже потім звести зі світу? Так ти віддана своєму чоловіку, з тобою такий номер не пройде, — зауважив він, а я нахилила голову, відчувши,  що червонію.

 — Вибач, це був невдалий жарт, — сказав він.

— Та нічого… Максе, я дуже вдячна тобі за допомогу.

 — Зрештою, я нічого не встиг зробити. Сидів, як дурень, у кущах. Я ж думав, що ти дійсно на побаченні зі своїм справжнім чоловіком. Не знаю, чого мене за тобою понесло. Але ти молодець, не розгубилася...

 — Дякую, — я посміхнулась і тут же скривилася. — От чорт, спина пече вогнем.

— Ти хоч чимось обробила подряпини? — спитав він, а коли я заперечно похитала головою, суворо наказав принести аптечку. Хоч я і віднікувалася, мені довелося знову зняти футболку, втім, ретельно прикрившись рушником, і дозволити йому промити ранки перекисом водню. Від змащування зеленкою я категорично відмовилася.

Коли його руки обережно стали торкатися моїх плечей та спини, мені було трохи незручно, і разом з тим, якби була можливість, як Фаусту, зупинити мить, я б це зробила, аби  переживати це хвилююче відчуття знову і знову.

— Тобі не боляче? — спитав він, коли я здригнулася і ледве притлумила в собі зітхання.

— Ні, все добре, — насправді я не була в цьому так упевнена.

— Ану глянь на мене, — він повернув мене до себе обличчям і, мабуть, на ньому все було написано досить красномовно. Бо я побачила, як у нього затремтіли ніздрі і розширилися зіниці. Якусь мить ми отак витріщалися одне на одного.

 — Ліно... — він почав і не договорив.

— Ти тільки нічого не подумай…

— Я й не думаю, — пробурмотів він, цілуючи мене. — Зовсім нічого…

Як ми опинилися на ліжку, я навіть не збагнула. Тільки пам'ятаю, що похапцем сама позбувалася свого одягу, тремтячи, як у лихоманці. Потім відчула гарячу, гладеньку шкіру під своїми долонями, солодкий тягар його тіла, що повністю накрило мене і сховало від усіх страхів і тривог.

Ми стискали одне одного в обіймах так міцно, неначе бажали назавжди злитися в нероздільне ціле. Мабуть, я щось говорила, а він мені відповідав, а може, цього й не було… Тільки потім, коли нестримна хвиля затопила мене з головою, і я знову й знову то виринала, то тонула, забувши, хто я і що тут роблю, я лише подумала — але ж цього всього могло і не бути? Я могла б прожити усеньке життя, не здогадуючись, як це — любити когось до самозабуття, до такого небесного блаженства? 

Мені стало страшно, і я ще міцніше вхопилася за Макса, обійняла його, дивлячись у ледь затуманені пристрастю очі.

Як я могла три десятки років жити без нього, дихати, ходити, розмовляти? Цілувати іншого чоловіка, віддаватися йому? Тепер усе це здавалося неймовірним і дуже далеким. Усе моє життя неначе поділилося на дві частини — до цієї миті і після…

Зараз я думаю — недаремно у мудрій книзі Біблії для опису стосунків між чоловіком та жінкою  вживається слово "пізнати". Не "він узяв її" чи "оволодів нею", а "пізнав її". Бо й справді у мене виникло таке відчуття, що ми обмінялися не лише певною біологічною інформацією, але чимось набагато більшим — у мить найтіснішого єднання змогли зазирнути в думки коханої людини, у саму глибину душі. І побачити там щось дуже важливе для себе…

Ми ще довго лежали мовчки, притулившись одне до одного, слухаючи, як б'ються наші серця, як ледве чутно дихає навколо Всесвіт.

А потім заснули, так само не розтискаючи обіймів...