Читати книгу - "Завтра буде вчора, Мар'яна Доля"

Коли ти зовсім маленька, світ розширюється до безмежності. Од вікна до дверей — багато-багато кроків. Стеля ховається десь у височині —  щоб роздивитися її, потрібно добре постаратися. Під столом у тебе затишна хатинка, краї скатертини звисають, ховаючи малечу від сторонніх очей, на м’якому килимі добре лежати, не думаючи ні про що, просто споглядаючи навколишній простір. Виявляється, кожна дитина — це маленький філософ. Ти не думаєш ні про минуле, ні  про майбутнє, а живеш тут і зараз. Сонячний зайчик на стіні, штора, котра колишеться від теплого весняного вітерця, аромат рожевих півоній у скляній вазі… Безмежна радість просто від того, що ти існуєш, що бачиш, чуєш, відчуваєш, всотуєш у себе кожною клітинкою тіла. А попереду ще всеньке життя — і там буде стільки пригод, і яскравих кульок, і солодкого морозива, і велосипед тобі куплять обов’язково, як у сусідки Маринки! І…

Фантастичні мрії обриваються, коли відчиняються двері, і ти зі свого укриття бачиш мамині домашні капці із пухнастими помпонами, що нагадують заячі хвостики. А поряд — ще чиїсь невеличкі ніжки у коричневих сандаликах.

 — Ангеліно, ти де? — мама кличе мене повним ім'ям тільки тоді, коли сердиться. — Знову під столом сидиш?

Я задки виповзаю зі своєї криївки, винувато підводжуся, струшуючи з  волосся павутину, яка невідомо звідки там узялася.

 — Оце так господиня. — картає мама. — До тебе гість прийшов, а ти павуків по хаті ганяєш. Ось хлопчик подумає, що ти якась нечупара. Правда, Максимку?

Максимко явно відчуває себе не в своїй тарілці. Переступає з ноги на ногу, дивиться на мою маму знизу вгору і, здається, готовий навіть  сльозу пустити. Слабак! 

 — Добре, ви пограйтеся тут, а ми з твоєю мамою чаю поп’ємо на кухні, — мама відпускає його руку, бере за плечі і легенько підштовхує у мій бік. — Ліно, покажи хлопчикові свої іграшки.

Двері гучно зачиняються за нею, кроки в коридорі віддаляються. Знову тиша, сонячні смуги на підлозі, аромат півоній, шум машин за розчиненим навстіж вікном. І досада на цього незнайомця, котрий несподівано увірвався в мій затишний, добре обжитий світ. Іграшки йому покажи, еге ж! Не на ту напали! 

Я демонстративно іду в куток, де стоїть корзина з моїми цяцьками, дістаю іграшкову плиту, ляльковий посуд і заходжуюся щось “куховарити”. В ході процесу добрішаю, мені вже хочеться мати глядачів, які б пораділи тому, що я гарна господинька.

 — Іди сюди, будеш їсти суп, — суворо кажу я хлопчику.

Він підходить, вмощується на маленький стільчик, дивиться спідлоба.

Ставлю перед ним іграшкову тарілку, повну різноколірної мозаїки, даю таку ж маленьку ложечку.

 — Смачного! 

Він бере ложку  і несподівано запихає мозаїку до рота. Чи не дурний! Так не можна робити! Он Марічка розповідала, що одна дівчинка проковтнула ґудзик, і потім їй розрізали живіт, щоб його звідти дістати…

Я з силою б’ю його по руці.

 — Виплюнь! Не можна! 

Але він, мабуть, назло мені, затискає ложку в кулаці, дивиться виклично — мовляв, що ти мені зробиш?

Тоді я нічого іншого не придумую, як нахилитися і гризнути його за руку, за те місце, де сходяться докупи вказівний і великий палець. Кусаю досить сильно, так що у роті зразу відчувається солонуватий смак.

Хлопчик випускає ложку з рук, злякано дивиться на закривавлену долоню, але не плаче. Тільки зривається з місця і швидко вибігає з кімнати.

Мені стає лячно — адже я знаю, що хороші дівчатка не кусаються. Значить, я погана, і тепер мама поставить мене у куток. І морозива я не отримаю, і “Вечірня колисанка” пройде повз мене.  З горя я запихаю до рота китиці скатертини і тихенько плачу.

Такою й застає мене мама. Витягує за комір, як кошеня, що нашкодило, і з розмаху ляскає по м’якому місцю долонею.

 — Навіщо ти це зробила? Що за дикунство? У всіх діти як діти, а в мене якесь одоробало!

 — Та перестань, не свари її, — чую я голос чужої тьоті, яка стоїть поруч з мамою. Бачу її ноги у червоних дуже гарних босоніжках. Ті босоніжки чомусь особливо врізаються мені в пам’ять. А поруч — знайомі коричневі сандалики. Максимко смокче палець і  похмуро на мене дивиться.

Мені так соромно, як не було ніколи у житті. Сльози градом котяться з очей.

 — Я.. більше… не буду… — хлипаю відчайдушно… і прокидаюся.

***

За вікном був ясний літній ранок. Ця сама кімната, навіть скатертина на столі не змінилася. Невже їй стільки років? Так само падали косо із вікна на килим сонячні промені, вітерець колихав світлу фіранку. І я б заприсяглася, що мені до запоморочення пахло  півоніями, хоча які могли бути півонії у серпні? 

Макс лежав поруч, обіймаючи мене однією рукою, його обличчя  здавалося розслабленим, осяяним якимось дивним світлом, як часто буває в людей, котрі сплять і бачать уві сні щось гарне. Я дивилася на нього, і в душі враз здійнялася хвиля щастя — така ж, яка тільки що вже заповнювала мене по вінця, коли мені снилося дитинство. Мій. Найкращий. Єдиний. Найкоханіший у світі. Найрідніший.

У пориві почуттів я обережно взяла його долоню і  піднесла  до  своїх губ. Побачила на засмаглій шкірі  між великим та вказівним пальцями тонесенький білий шрамик, схожий за формою на півмісяць.

 — Доброго ранку! — виявилося, він уже не спав, а стежив за мною з-під напівзаплющених повік. — Що це ти там видивляєшся? Шукаєш якийсь таємний знак?

Я знічено випустила його долоню, а він тут же узяв ініціативу на себе, обійняв мене і притулив до себе. Я відчула себе такою маленькою і захищеною поряд із ним.

 — Звідки в тебе цей шрам? — спитала наче мимохіть.

 — А, гадки не маю. З дитинства, це точно. Може, десь порізався… Я не пам’ятаю.

 — А може, тебе вкусила якась дівчинка?

 — Ліно, та ти, виявляється, ревнива! — зареготав він. — Хоча все може бути, мама колись розповідала, що мене справді одного разу покусала сусідська дівчинка. Але я, хоч убий, майже нічого не пригадую. Я взагалі себе пам’ятаю років із шести, коли ми вже переїхали на нову квартиру.