Читати книгу - "Смерть моя, життя моє, Ерато Нуар"

– Нічого не кажи, ніатарі, – торкнувся він моїх губ пальцем. – Ти вважала, я тебе ніколи не полюблю. Але справжня для дракона набагато глибше, сильніше, ніж ваша любов, заради своєї справжньої драхх готовий на все. Заради її щастя. Ми давно вже не відчували цього почуття, але його неможливо переплутати. Воно наповнює майже так само, як і Прада. Я не хочу втратити тебе, тож... відпускаю.

– Що? – пробурмотіла я приголомшено.

– Я не хочу прирікати тебе на смерть, Іві. Ці кілька днів були найщасливішими в моєму житті. Дякую за них, – він торкнувся гарячими губами моєї щоки.

І моїх, хотілося крикнути, але я була така здивована, що втратила дар мови.

– Можеш вибрати будь-яке місце, де хочеш жити. Я віднесу тебе туди. Драххи не будуть більше нічого до тебе мати, для них тепер ти чужа ніатарі. Ти їм більше не підходиш. А людям... не знаю. Якщо захочеш сім'ю, я перешкоджати не стану.

Він стиснув побілілі кулаки. Я не уявляла, чого йому коштувало відпустити мене. І не хотіла, не хотіла іншу сім'ю!

– Чому... ти не можеш лишитися зі мною? – вирвалося.

– Моє місце у Драххані. Я завжди відчуватиму тебе. Знатиму, що відбувається з тобою. Твоя Іньє тепер зі мною. Назавжди. І найбільше на світі я хочу, щоб ти була щаслива, моя ніатарі. Ти ж це збиралася мені сказати?

Замість відповіді з рота вирвався хрипкий схлип. Так. Так, я цього хотіла. Тоді чому ж на душі настільки тяжко?!

– Пора, Іві. Куди тебе віднести? У фортеці я тебе не залишу, принаймні, поки ми не зупинимо хаоситів. Занадто багато їх останнім часом випустили храмовники в Ерсе.

– Я... хочу побачити батьків, – завмираючи пробурмотіла я.

– Знав, що ти так скажеш, – посміхнувся Еллінге. – Нічого не бійся. Наша сила тепер єдина, з тобою нічого не станеться під час польоту. Забирайся сміливо. Тільки речі донеси, будь ласка. Не хотілося б епічного повернення голого намісника до Інемару.

Куточки його губ сіпнулися в посмішці, і я теж усміхнулася крізь сльози. Все-таки який приголомшливий мужчина дістався мені за чоловіка! Чому, чому життя таке несправедливе?!

З останніми словами він огорнувся синім серпанком, щоб за мить піднятися знову гігантським драконом. Який більше не лякав. Швидше, викликав захоплення.

Став рідним.

Підібрала одяг. Як забиратися? Що він мав на увазі?

Не встигла задатися запитанням, як незбагненним чином опинилася на спині. Не в лапах, а немов наїзниця. Вхопилася за шию, заплющила очі, коли потужні ноги відштовхнулися і за спиною розкрилися могутні крила.

Але сила дивним чином утримувала. Я не відчувала вітру в обличчя чи холоду, який заморожував, потоки не намагалися мене здути. І наважившись, розплющила око, друге.

Внизу розстилалися ліси та річки рідного Ерсе, і я завмерла від захоплення. Ніколи не бачила його звідси! І, мабуть, ніколи вже не побачу.

Татуювання налилося ясним срібним світлом із синіми вкрапленнями.

Майже розслабившись, я ковзала поглядом по горах та долинах, що пропливали внизу. А в голові постійно поверталася думками до одного й того ж самого.

Якщо він мене відпускає. Невже ніхто жодного разу не заводив собі іншу ніатарі? Адже драххи могли б наполягти, і хто б їм відмовив? Ну, десь за стінами, де вона не завагітніє.

Звичайно, тоді складно було б вибирати, кого віддати заміж на смерть, а хто житиме. Напевно, храмовники обурювалися б, та й решта. Але ж дракони сильні, невже не наполягли б?

І я із задоволенням жила б у якомусь заміському будинку, куди б він приходив після роботи... ну або коли міг би.

Ці питання настирливо зліталися, поки попереду, у нічній темряві не проступили вогні Інемара.

Ми опустилися в лісі поряд із дорогою. Зараз вона була порожньою, але вдень тут зазвичай їздить багато карет та саморухливих машин.

– До міста дійдемо пішки, а там постараємося знайти вільний екіпаж, – промовив Еллінге, перевернувшись.

Я подала йому одяг:

– Невже драххи ніколи не намагалися заводити другу ніатарі? – не витримала. – Нехай зібрати в окремому місті, де не буде ваших візерунків, але не допускати туди храмовників, щоб ніхто не знав?

– Намагалися, – не став відпиратися Еллінге, швидко одягаючись. – Не стільки заради нас, скільки заради дітей. Адже вони ростуть без матерів, без жіночої опіки. Це страшно.

Ох! Я відчула, як щоки залив жар. Я навіть не подумала про дітей! Адже справді ж...

– І що? – вирвалося.

Взявши мене за руку, Еллінге вивів на дорогу. Оглянувся уважно – у темряві очі горіли сріблом і я майже не сумнівалася, що він чудово все бачить у найдрібніших деталях!

– Мало хто з ваших жінок здатний дбати про чужих дітей. Тим паче драконів.

Адже дійсно. Я навіть свого можливого вважала за монстра. Не хотіла!

– Тим більше, дракони не найслухняніші шибеники, – усміхнувся чоловік. І я раптом гостро, до болю усвідомила, від чого він зрікся заради мене!

– Мало хто... але все ж були? – прошепотіла.

– Були, – погодився. – Але без підтримки їхня сила Інье згасала. Ваші жінки не можуть утримувати її самі поза нашими містами. Тільки поки незаймані. Без допомоги наших Маньє та спільної сили Прада нічого не виходить. Вільної Іньє давно вже немає. Згодом вони переставали приймати драххів так само, як звичайні жінки.

Він узяв мою руку, провів шорсткими пальцями по татуюванню. Підніс зап'ястя до губ.

– Колись і твій візерунок потьмяніє, моя ніатарі. Тоді ти станеш цілком вільною. Зможеш прожити своє життя. А я... я завжди відчуватиму тебе. До самого кінця.