Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

— А ти в мене? — притьмом заперечив він. — Ти ж перший забрав її в мене, коли був живий! Хіба не так?

— Я?! Отакої! Вона ж сама не схотіла тебе! Невже знову повторювати, що вона вважала тебе дурнем? Скажи йому, Ромільдо, прошу тебе, а то, бач, звинувачує мене в зраді… Ну, гаразд! Не будемо про це. Він все-таки твій чоловік. Але я ні в чому не винен… Ну, годі, годі. Завтра я сам провідаю того бідолаху-небіжчика, який лежить там без жодної квіточки, не скроплений жодною сльозиною… А скажи, плиту хоч поклали на його могилу?

— Так, — швидко відповів Поміно. — За рахунок муніципалітету… Мій бідолашний батько…

— Виголосив промову на моїй могилі. Я знаю! Коли б той горопаха-потопельник чув… А що написано на плиті?

— Не знаю… Писав Жайворонок.

— Уявляю собі! — зітхнув я. — Гаразд. Не будемо і про це говорити. Розкажи краще, як це вам надалося так хутенько одружитися? Не довго ти оплакувала мене, моя люба вдовице… Чи, може, й зовсім не плакала? Ну ж бо, скажи! Хоч одне словечко промов. Невже я так і не почую твого голосу? Бачиш, уже глуха ніч, а тільки-но на світ благословиться, я піду, і все буде так, ніби ми ніколи й не знали одне про одного… Скористаймося ж цими хвилинами. Говори, говори…

Ромільда стенула плечима, зиркнула на Поміно і нервово всміхнулася. Потім знову опустила очі й почала розглядати свої руки.

— Що я можу сказати? Звісно, плакала…

— Хоч ти й не заслужив, — буркнула вдова Пескаторе.

— Дякую. Але недовго, правда ж? Ці прекрасні очі помилялися легко, однак довго не псували себе слізьми.

— Ми дуже потерпали, — промовила Ромільда, наче виправдовуючись. — І коли б не він…

— Браво, Поміно! — вигукнув я. — А той шахрай Маланья нічого й не допоміг?

— Нічого, — різко відповіла вдова Пескаторе. — Усе зробив він…

І показала пальцем на Поміно.

— Тобто… ні… — поправив її Поміно, — мій бідний тато… Ти знаєш, він же був членом муніципальної ради? Ну от, передусім він виклопотав для Ромільди невеличку пенсію у зв’язку з нещастям… а потім…

— Згодився на ваше весілля?

— Він був невимовно щасливий! І хотів, щоб усі жили тут, разом з ним… На жаль… два місяці тому…

Поміно заходився розповідати мені про батькову смерть, про те, як старий полюбив Ромільду і свою маленьку внучку, як уся округа його оплакувала. Тоді я спитав про свою тітку Сколастику, добру приятельку кавалера Поміно. Вдова Пескаторе аж засовалась на стільці — певне, ще не забула, як свавільна стара запустила їй у лице пригорщу тіста. Поміно відповів, що не бачив тітки Сколастики років два, але вона жива. І в свою чергу почав розпитувати мене, що я робив, де жив і таке інше. Я розповів усе, що можна було розповісти, не називаючи ні імен, ні міст, і натякнув, що ці два роки я провів не в розвагах. Отак гомонячи, ми всі разом чекали світанку, чекали початку нового дня, того дня, коли Міраньйо довідається про моє воскресіння з мертвих.

Ми страшенно потомилися від неспання й нервового напруження. Та ще й померзли. Аби нам хоч трохи зігрітися, Ромільда сама приготувала каву. Наливаючи мені чашечку, вона глянула на мене з легкою, повитою сумом, якоюсь далекою посмішкою:

— Ти, як завше, без цукру?

Що вона побачила в моїх очах? Знітилася, відразу ж опустила погляд.

У сутінках блідого світання я зненацька відчув, як до горла підкочується клубок, і з ненавистю глянув на Поміно. Але духмяна кава парувала в мене під носом, п’янила мене, і я почав поволі сьорбати її. Випивши каву, я попросив у Поміно дозволу залишити в них валізу, поки знайду собі притулок. А тоді когось пришлю по неї.

— Звичайно, залиш! — запобігливо відповів Поміно. — Ти не турбуйся, я сам принесу її…

— Та вона порожня, — сказав я. — До речі, Ромільдо, чи не залишилось у тебе чогось… із мого одягу, білизни?..

— Ні, нічого, — з жалем у голосі промовила вона, розвівши руками. — Розумієш… після такого нещастя…

— Та хто ж міг уявити! — вигукнув Поміно.

Однак я можу присягтися, що на шиї в нього була моя старенька шовкова хустина.

— Ну, годі. Бувайте здорові й щасливі! — мовив я, потискуючи їм руки на прощання. Ромільдина рука тремтіла, коли вона відповідала на мій потиск. Очей на мене так і не підвела. — На все добре!

Коли я опинився на вулиці, то знову відчув себе неприкаяним. Хоч і в рідному містечку, але ж сам-самотою, без притулку, без жодної мети.

— А тепер? Куди ж мені податися? — подумки спитав я себе.

Ішов вулицею, розглядаючи перехожих. І що ж! Ніхто не впізнав мене! Хіба ж я так дуже змінився? Адже кожен, хто здибався мені, міг би хоч подумати: «Як цей чоловік схожий на горопаху Маттіа Паскаля! Коли б око трохи косувало, був би викапаний небіжчик!» Та ніхто не впізнав мене, бо всі вже про мене забули. Ні цікавості я не викликав, ні найменшого подиву… А я ж уявляв собі, який зчиниться галас, який переполох буде, коли мене побачать на вулиці! Такого розчарування і приниження, такої гіркоти й досади я ще ніколи в житті не зазнавав. Навіть переказати не можу, як це мене вразило. Я не зміг навіть привернути до себе уваги тих, з ким колись був добре знайомий, кого відразу впізнавав. Де ж пак! Минуло два роки!.. От що значить померти! Всі, всі вже мене забули, ніби мене ніколи й на світі не було.

Двічі пройшов я з кінця в кінець нашого містечка, і жодна душа не зупинила мене. Моє обурення дійшло до того, що я вже готовий був повернутися до Поміно, сказати йому, що наша домовленість мене не влаштовує, і зігнати на ньому злість за ту образу, якої завдало мені, на мою думку, наше містечко, не впізнавши мене.

Але ж Ромільда не пішла б зі мною добровільно, і я не знав би, куди її вести. Передусім мені слід знайти собі житло. Я надумав піти до муніципальної ради у відділ записів актів громадянського стану, аби мене негайно викреслили зі списку померлих. Але по дорозі туди я передумав і пішов до бібліотеки Санта Марія Ліберале, де й застав на своєму місці мого вельмишановного приятеля дона Еліджо Пеллегрінотто, який теж спершу не впізнав мене. Правда, дон Еліджо запевняв, що впізнав з першого погляду і вже хотів кинутись мені на шию, але чекав, аби