Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

І тепер їм на зло, я не розповім усього, що сталося спочатку в аптеці Брізіго, а згодом у кав’ярні «Уніоне», коли дон Еліджо, захлинаючись від радості, відрекомендував завсідникам воскреслого небіжчика. В одну мить звістка облетіла все містечко, і до кав’ярні назбігалося стільки людей, що не могли протовпитися. Всі зачудовано дивились на мене, хотіли, щоб я сказав їм, хто ж той чоловік, який утопився в Стіа, начебто не вони самі один за одним опізнали в ньому мене. А де ж я був, я сам? Звідки повернувся? «З того світу!» Що робив? «Прикидався мертвим!» Більш нічого я не розповідав — нехай їх, пустомолотів, погризе цікавість! На моє й вийшло! Не день і не два сушили вони голови над незбагненною загадкою. Не зробив я винятку й для свого приятеля Жайворонка. Він, ясна річ, прибіг «проінтерв’ювати» мене. Сенсаційний же матеріал для газети! Аби розчулити мене й спонукати до розмови по щирості, Жайворонок показав примірник «Фольєтто» дворічної давності з моїм некрологом, але марно: я сказав йому, що знаю цей некролог напам’ять, бо «Фольєтто» користується великою популярністю в пеклі.

— Я вельми вдячний тобі, любий друже! І за надгробок теж… Ти знаєш, я таки піду погляну на нього.

Не буду переказувати сенсаційного недільного випуску «Фольєтто» з набраним великими літерами заголовком:

МАТТІА ПАСКАЛЬ ЖИВИЙ!

Серед тих небагатьох, хто не схотів потрапляти мені на очі, був, окрім моїх кредиторів, Батта Маланья, хоч він, казали, два роки тому виявляв найглибший жаль з приводу мого самогубства. Охоче вірю. Тоді великий смуток на звістку про мій відхід у небуття, а тепер, на звістку про моє повернення, — таке ж велике невдоволення. Я цілком розумію причину і того й іншого.

А Олива? Якось у неділю я зустрів її на вулиці — вона саме виходила з церкви, тримаючи за руку свого п’ятирічного хлопчика. Вродливий, як і вона, і пашить здоров’ям. Мій син! Привітно глянула на мене, всміхнулася. Скільки сказав мені цей променистий погляд…

Досить. Тепер я живу в мирі й злагоді зі своєю старою тітонькою Сколастикою, що люб’язно дала мені притулок у своїй оселі. Моя дивовижна пригода відразу викликала в неї повагу до мене. Сплю на тому ліжку, на якому померла моя бідолашна мама. Більшу частину свого часу проводжу тут, у бібліотеці, в товаристві дона Еліджо Пеллегрінотто. Він ще й досі не дав ладу старим книгам, і тій роботі краю не видно.

З його допомогою я місяців за шість написав свою незвичайну історію. І все, що тут написано, він збереже в таємниці, ніби почув це на сповіді.

Ми довго обговорювали з ним мою пригоду, і я сказав йому, що не уявляю, який висновок з усього цього можна зробити.

— А ось який, — відповів дон Еліджо. — Жити поза встановленими законами, не зважати на родинні та інші приватні обставини — добрі чи погані, — які, однак, роблять нас самими собою, неможливо.

Я заперечив йому, бо свого існування я, власне, не узаконив і не повернувся до своїх родинних обставин. Моя дружина тепер дружина Поміно, і я не можу сказати, хто ж я насправді такий.

На кладовищі в Міраньйо, на могилі невідомого бідолахи, який заподіяв собі смерть у Стіа, ще лежить надгробок з написом, складеним моїм приятелем Жайворонком:

ПІДКОШЕНИЙ УДАРАМИ ДОЛІ

МАТТІА ПАСКАЛЬ,

БІБЛІОТЕКАР,

ШЛЯХЕТНЕ СЕРЦЕ, ВІДВЕРТА ДУША,

ТУТ САМОХІТЬ

УПОКОЇВСЯ.

НА ЗНАК СКОРБОТИ ЙОГО СПІВГРОМАДЯН

СЯ ПЛИТА ПОКЛАДЕНА

Я виконав обіцянку, яку дав сам собі, — відніс на могилу вінок із живих квітів і частенько тут буваю. Дивлюся на себе померлого й похованого. Коли хто-небудь спостерігає за мною з цікавості, а тоді питає: «А ви хто йому будете?», я знизую плечима, замружуюсь і кажу:

— Ет, любий друже… Я ж і є той блаженної пам’яті Маттіа Паскаль.

1904

Післяслово автора про делікатність творчої вигадки[33]

«Пан Альберто Хейнц із Буффало в Сполучених Штатах, який розривався між коханням до своєї дружини і до одної двадцятирічної особи, зміркував, що буде найліпше запросити обох на розмову, аби усім разом пошукати якоїсь ради.

Обидві жінки і пан Хейнц зібралися в призначений час у призначеному місці, довго радилися і зрештою дійшли згоди.

Усі втрьох вирішили вкоротити собі віку.

Пані Хейнц повернулася додому і застрелилася із револьвера. Тоді пан Хейнц і закохана в нього двадцятирічна дівчина збагнули, що по смерті пані Хейнц ніщо не перешкоджає їхньому щастю, і тепер немає жодних підстав накладати на себе руки. Вони вирішили не вмирати, а одружитися. Але судові власті розцінили все це зовсім інакше й заарештували їх».

Яке тривіальне розв’язання справи!

(Див. ранкові нью-йоркські газети від 25 січня 1921 року).

Припустімо, що якомусь драматургові-невдасі спаде на думку показати подібний випадок на сцені.

Можна з певністю сказати, що його творча уява насамперед постарається будь-якими засобами підсилити вірогідність безглуздого вчинку пані Хейнц.

Але з такою ж певністю можна передбачити, що хай би яких героїчних зусиль доклав драматург, дев’яносто дев’ять театральних критиків із ста запевнятимуть, що самогубство таки безглузде, а сюжет п’єси невірогідний.

Бо наше життя з усіма його нісенітницями, великими й малими, має ту неоціненну перевагу, що любісінько обходиться без тієї безглуздої вірогідності, якій мистецтво вважає за свій обов’язок підкорятися.

Безглуздя, що відбуваються в житті, не мають потреби здаватися вірогідними, бо вони відбуваються насправді — на противагу безглуздям у мистецтві, котрим необхідно бути вірогідними, аби здаватися істинними. І тоді, ставши вірогідними, вони перестають бути безглуздими.

Випадок у житті може бути безглуздим. Твір мистецтва, якщо це дійсно твір мистецтва, не може собі цього дозволити.

А звідси висновок: вважати твір мистецтва безглуздим і невірогідним з погляду вимог життя — нерозумно.

З погляду вимог мистецтва — так, з погляду вимог життя — ні.

У природі є світ, що його вивчає зоологія, бо він населений тваринами.

Людина також належить до тваринного світу.

Зоолог, говорячи про людину, може сказати, наприклад, що ця тварина не чотиринога, а двонога, і що в неї немає хвоста, як от у мавпи,