Читати книгу - "Ведмеже місто"

— Анн-Катрін, треба почекати. Нам не можна втручатися в це, поки… не будемо знати напевне.

— Петер — один із твоїх найкращих друзів.

— Люба, ми не знаємо, що сталося. Ніхто цього не знає. Нам не варто втручатися.

Анн-Катрін киває. Звичайно, втручатися не варто. Кожна історія має два боки. Треба почути версію Кевіна. Вона намагається переконати себе в цьому. З усіх сил намагається — нехай за неї посвідчать усі боги, небеса і пречисті матері вічності.

Ана стоїть, затуливши від сорому обличчя долонями, приголомшена Майя сидить на ліжку, уламки комп’ютера розлетілися по всій кімнаті. Заходить Міра й бере обох дівчат за руки.

— Ано, ти знаєш, як сильно я тебе люблю. Як рідну дитину.

Ана витирає обличчя, змахуючи великі краплі з носа. Міра цілує її у голову.

— Але тобі треба ненадовго піти додому. Нам тут потрібно побути… самим.

Майя хоче заперечити, заради Ани, але вона надто втомлена. Коли вхідні двері зачиняються, вона лягає і знову поринає в сон. Спить, спить і спить.

Петер відвозить додому найкращу подругу своєї доньки. Будинки стоять темні, але він однаково відчуває погляди з вікон. Ана виходить, і йому так хочеться сказати їй щось, бути кмітливим батьком, який уміє втішати, підбадьорювати, виховувати. Але йому бракує слів. Петер лише спромагається сказати:

— Ано, все буде добре.

Ана щільно натягує на себе куртку й опускає на лоб шапку, намагаючись вдати, ніби вірить у це, — щоб його заспокоїти. Але їй не вдається. Петер бачить, що дівчинку трясе від німої люті, і знову згадує, як кілька років тому Міра з Майєю посварилися — у доньки тоді стався один із перших підліткових зривів — і розбита Міра сиділа на кухні, схлипуючи: «Вона мене ненавидить. Моя дочка мене ненавидить». Тоді Петер міцно обійняв дружину і прошепотів: «Твоя донька захоплюється тобою, вона потребує тебе. Якщо засумніваєшся в цьому, просто згадай про Ану. З усіх, кого твоя донька могла б вибрати собі в найкращі подруги, вона подружилася з дівчинкою, яка точнісінько така, як ти. У якої всі почуття написано на обличчі». Петер хоче вийти з машини, обійняти Ану, сказати їй, щоб не боялася, але йому це не властиво. До того ж він і сам надто боїться обманювати.

Коли авто зникає, Ана прокрадається до будинку і будить собак, тоді йде з ними до лісу, якомога далі від людей. Сідає, зарившись обличчям у їхнє хутро і з розпачу гірко ридає.

Собаки дихають їй у шию, лижуть вуха, тицяються мордами. Ані ніколи не вдасться зрозуміти, як можна віддавати перевагу в спілкуванні людям, а не тваринам.

У будинку сім’ї Овіч тієї ночі не залишається жодного порожнього ліжка. Діти Ґабі сплять у кімнаті свого дядька, Адрі з Катею — у маминій, а мама на дивані. Доньки наполягали, що можуть лягти у вітальні, але мама сварилася, поки вони не облишили спроби їй перечити. Ще раннього ранку, коли Ґабі приїхала з лікарні разом із Беньї, його обидві сестри разом з мамою витріщилися на милиці й загіпсовану ногу, а тоді кинулися йому на шию з криками, що він їх зі світу зжене, і що він — усе їхнє життя, і що вони так люблять його, а він — просто ідіот.

Беньї спить на підлозі біля ліжка, в якому лежать племінники. Прокинувшись, помічає, що вони злізли, стягнувши свої ковдри, і вмостилися біля нього. Малі сплять у своїх хокейних светрах. У кожного на спині номер шістнадцять.

Міра сидить на краю доньчиного ліжка. Коли Майя з Аною були маленькі, Петер жартував з того, які вони різні, особливо коли сплять. «Майя спить так, що зранку можна не застеляти ліжко. А от коли спить Ана, то ліжко треба пересувати туди, де воно стояло ввечері». Після пробудження Майя рухалася як сонне телятко, Ана — як п’яний злий мужик, який шукає свій пістолет. У дівчат помічали лише одну спільну рису — їхнє ставлення до власних імен. Вони ненавиділи, коли до них зверталися «Мая» і «Анна», тому що на світі було купа Май і Анн. Майя страшенно розлютилася, коли вперше усвідомила, що є ще інші діти з її ім’ям, а це про щось та й свідчить, якщо врахувати, що сталося це у віці, коли цілком нормально вимагати, щоб пластикові ручки столового приладдя завжди пасували до кольору страв, або ж влаштувати істерику, поки вкладаєшся спати, через те, що «тату, мої ноги однакового розміру, А Я ТАК НЕ ХОЧУ!!!». Але ніщо так не розлючувало Майю, як той факт, що не вона одна називалася Майя. Для них з Аною ім’я було особистою власністю, фізичною ознакою — такою, як легені й зіниці, в Майїному уявленні про світ усі інші Маї та Анни — злодюжки. Часом Мірі здається, що ці дві дитини навчилися читати у п’ятирічному віці з єдиної причини: вони дізналися, що їхні імена пишуться інакше. Вони хотіли бути не такими, як усі. Здається, це було так давно і водночас зовсім недавно.

Люди дорослішають так невблаганно швидко.

Петер безшумно зачиняє двері. Вішає ключі від «вольво» на гачок у передпокої. Вони з Мірою годинами сидять на кухні, не кажучи ні слова. Врешті Міра шепоче:

— Ідеться не про нас. Найголовніше, щоб вона з цього вибралася.

Петер увіп’явся очима в стільницю.

— Вона така… сильна. Не знаю, що їй сказати, вона вже… сильніша за мене.

Міра знову глибоко вдавлює нігті в долоні.

— Петере, я хочу вбити його. Я хочу… хочу, щоб він був мертвий.

— Я знаю.

Міру трусить, коли Петер перетинає силове поле між ними і тримає її в обіймах, вони разом зітхають і схлипують, при цьому добре пильнують, щоб не розбудити дітей. Вони ніколи не перестануть докоряти собі. Адвокатка і спортивний директор.

— Петере, не бери провину на себе. Хокей ні в чому не винен. Як там кажуть… «щоб виховати дитину, треба цілим селом старатися»? — шепоче Міра.

— Може, у цьому й проблема. Можливо, у нас не те село, — відповідає Петер.

Біля льодової арени юніорів забирають батьки. Роз'їжджаються додому в тихих автомобілях до тихих будинків, де світяться тільки екрани. Перед світанком Лют