Читати книгу - "Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз"

— А ви що тут робите? — І, стишивши голос, додав: — Я збирався вам телефонувати. А ви тут пиячите? — Миронович підвищив голос: — І це в робочий час? Ай-яй-яй... — удавано соромив держсекретар генерала.

— Ділова зустріч, Вітольде Володимировичу.

— Імена називати не обов’язково.

— Буде зроблено.

— Післязавтра, опівночі. Ані на день не відкладати. Моя людина працює. Спробуйте і свого надійного підіслати. Солоденького і переконливого Цицерона. Він має переконати його, що це тільки захист, охорона в інтересах кандидата — завтрашнього президента. Гадаю, це справді так. Усе йде до цього. Ми маємо прокладати, а не спалювати мости.

— Цілком згоден, — відрубав генерал.

— Дійте. З цієї ж хвилини.

— Може, присядете до нашого столика? — підійшов до Мироновича інший генерал. І, ніби виправдовуючись, додав: — Після майора Мельниченка доводиться наради проводити і в таких умовах, — кивнув він на добряче сервірований стіл.

— Непогані умови, — посміхнувся Миронович, киваючи на кілька пузатих пляшок «Немирів».

— Конспірація. Самі розумієте, — генерал почервонів.

«Такі нам не підходять, — подумав про нього Миронович. — Червоніє. Ще совість є». «Не те, що в тебе, — втрутився в його внутрішній діалог інший голос. — А ти, Мироновичу, вже все втратив: і честь, і совість, і стид...» — «Я скорпіон, — відповів своєму ж голосу Вітольд. — І цим усе сказано!» — виправдав він себе.

До столу генералітету Миронович сісти не відмовився, але за однієї умови — розраховуватиметься за генералів він. Після деяких дебатів генерали погодилися. Миронович нашвидкуруч поїв, — після випитої чарки з’явився апетит, — хоч потім пожалкував, що він «засвітився» з Пацюком і подумав: «Це може нашкодити справі». На щастя, в обідню пору в ресторані на березі притоки Дніпра, окрім офіціанток, метрдотеля, здається, нікого не було. Хоча з практики Миронович знав, що в ресторанах так нічого безслідно не минає. Кожен третій — сексот. Принаймні, так було за радянської влади. Миронович плюнув у воду і переступив поріг чи то хати, чи то шхуни, стилізованої під українську хату.

Генерал Пацюк провів його до ресторанних воріт.

— Оперативні зведення... Що-небудь новеньке є? — на прощання поцікавився Миронович.

— Є, — коротко доповів генерал.

— Що саме? — насторожився Миронович.

— Знайшли утопленим оператора телестудії.

— Чернігівського? — вихопилося у Мироновича.

— Чому чернігівського? — у свою чергу здивувався генерал. — Конголезького. А також — другого секретаря посольства Конго. В обох — загадкова смерть.

— Що означає «загадкова»? Адже там війна, — показав свою обізнаність Миронович. — Живе дуже войовничий народ. Краще сказати — вигибає дуже войовничий народ. Хуту і тутсі. Серед них є пігмеї. Здається, туа, — Миронович раптом прикусив язика: «Господи, для чого це я йому кажу? Чому я видаю себе з головою? Я маю більше слухати, ніж говорити. Де твоя витримка? Здають нерви...»

— Обличчя надзвичайно спотворені. їх важко впізнати, — пояснив генерал.

— Нічого дивного. Там усілякі москіти, мухи цеце, змії...

— Військовий аташе вважає — помста вождя племені пігмеїв...

— Якщо порушити їхній закон — можливо, — погодився Миронович. Він обійняв за плечі генерала і підійшов до свого джипа. — Може, присядемо?

— Як накажете.

Вони сіли в джип. «Ще одна дурниця на очах інших», — сам собі дорікнув Миронович. Але ж тепер генерала не виганяти з авто. А світитися перед рестораном в усіх на виду — теж не хотілося. Генерал, крекчучи, заліз на високе сидіння джипа.

— Більше люблю низькі сидіння, — мовив він.

«Тобі б краще носилки», — подумав про нього Миронович, побачивши, як той підбирає під себе драглисте черевце, мов циганка — цілий набір спідниць.

— Я колись читав дуже цікаву книжку, — поклав руки на кермо авто Миронович. — Називається вона «Десять років серед дикунів». Автор її, здається, бельгійський лікар. А може, англієць, що розповідав про смерть одного бельгійця. Прізвища його я вже не пригадую. Можна зайти в бібліотеку — поновити в пам’яті... Так ось. Той бельгієць одружився з донькою вождя одного з африканських племен, в якому жив отой лікар — автор книжки. А бельгієць — зять вождя племені несподівано зрадив дружині — дочці вождя й чкурнув до себе, в Бельгію. Вождь попросив лікаря знайти зятя і взяти з його голови одну лише волосину. За допомогою цієї волосини пообіцяв заочно його вбити. Чи треба казати, що лікар, як професіонал, зацікавився таким експериментом в ім’я науки, і з нагодою вилетів у Бельгію. В Брюсселі, в одному з ресторанів, лікар зустрівся з зятьком. Коли вони ввійшли, лікар зятькові зауважив, мовляв, в тебе дещо розпатланий чуб, і подав родичеві вождя свій гребінець. Той розчесався. На лікаревому гребінці залишилося кілька волосин з голови зятя. Я не складно розповідаю?

— Нічого, — простодушно відповів генерал. — Цікаво. Тільки увімкніть кондиціонер.

Миронович завів авто і повів далі:

— Поклавши волосинки у конверт, лікар повернувся до вождя племені, якому пообіцяв привезти замовлення з голови приятеля... Свого ж, іншого знайомого, у Брюсселі лікар попросив через тиждень провідати зятька і передати йому якусь африканську статуетку та повідомити його телеграмою на головну пошту Браззавіля, що статуетку передано. Яким було здивування лікаря, коли з телеграми друга дізнався, що той застав зятя вождя у ліжку мертвим!.. Ось вам загадка, яку лікар-вчений так і не розгадав. До сьогодні. Я ж від себе можу додати, — обернувся Миронович до генерала. — Що це той випадок, коли не можна допустити, щоб з голови нашого народного кандидата впала бодай волосина. Ви мене зрозуміли?

— Тепер усе зрозумів. Бо довго не знав, навіщо мені ця розповідь. Працівник посольства і оператор, до речі, не одружувалися з доньками вождя племені, — генерал важко опускав ноги до землі. — Можете бути спокійні. З нього волосина не впаде...

Саме в той момент, коли Миронович потискував Пацюку руку, йому здалося, що