Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Ті, кого немає 📚 - Українською

Читати книгу - "Ті, кого немає"

281
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ті, кого немає" автора Світлана Федорівна Клімова. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 71 72 73 ... 110
Перейти на сторінку:
тебе прошу!

– Сволота! – Олександра випросталася, дивлячись упритул. – Убивця! Ти хоч раз про нашу матір згадав за ці роки?

– Не смій, Сашко! – батько задихнувся, пальці з посинілими нігтями судорожно зашкребли по липкій клейонці.– Т-ти… – Він подався вперед, немов хотів схопити її, поперхнувся й раптом звалився ницьма, з маху вдарившись обличчям об підлогу.

На незвичний шум у кухню влетів Валентин і застиг на порозі.

– Скінчено, – сказала Саша. – Тепер ми з тобою вільні.

«Добре, що моїх немає вдома. Пощастило – тепер я так рідко буваю сама, – думала Олександра, вкладаючи пожовклий листок у конверт і ховаючи його в кишеню халата. – Олександра Борисівна Буславіна… І що тепер зміниш? Навіщо себе мучити непотрібними спогадами… Між іншим, треба б не забути попорядкувати на антресолях. Уся ця пилюка… Дещо випрати, прибратися. Збігати по харчі й приготувати їжу днів на два… – Вона зненацька всміхнулась. – От воно, це слово: попорядкувати. Воно лопотить і дирчить у мене в голові завжди, відтоді як себе пам’ятаю. Як маленький механізм, завжди ввімкнений… І що: від цього я щасливіша? А ті, хто поруч зі мною?..»

Якісь незвичні думки.

Мимохідь вона глянула в дзеркало в передпокої. Треба щось міняти. Обличчя вже далеко не молоде, тьмяна шкіра, гірка складка губ, недоглянуте волосся. Зайва вага, почала сутулитися…

Красива, нема чого казати. І ця історія з дочкою. Від неї не відскіпатися, тому що в ній дивне все, від початку до кінця. Дивне й болісне. І ще невідомо, як усе обернеться.

Вона вже збиралася лягати, коли замок вхідних дверей маслянисто клацнув. Ключем орудували неквапливо, по-свійськи.

Олександра завмерла і, як сомнамбула, пішла на звук, на ходу вмикаючи скрізь світло.

У передпокої стояв її молодший брат. Він дещо спав з обличчя, засмаг, незвично коротко постригся. Погляд спідлоба, напружена спина, на плечі – дорожня торба.

Валентин Максимович Смагін. Власною персоною.

13

– Що? Не чекали? – криво посміхнувшись, розліпив обвітрені губи Валентин.

– Валику! – від несподіванки вона кинулася забирати в нього сумку, водночас намагаючись обійняти. – Яка я рада! Де ти пропадав?

– Робота… Чого там пропадав… Та не метушись ти, Олександро, наче я щойно з того світу… – Він нарешті звільнився від її судомних обіймів, скинув мокасини і в самих шкарпетках, не випускаючи сумки з рук, пішов відмикати двері своєї кімнати. По дорозі через плече поцікавився: – Поїсти знайдеться?

– Та що за питання?

– Звідки мені знати, – буркнув він. – Може, ви тут… А інші де?

– Ночують на дачі.– Вона ніяк не могла зрозуміти, що її так тривожить: чи то по-особливому насторожене обличчя брата, чи то відчуженість і нездоровий блиск у його очах. – Зараз підігрію… У тебе все гаразд? Ти здоровий?

Валентин, не кинувши їй жодної відповіді, зник у кімнаті.

Олександрі не терпілося випитати, чому не телефонував, що з ним сталося на озері, де він, зрештою, пропадав. Однак коли брат сів на звичне місце за кухонним столом, вона якийсь час стримувалася, подаючи їжу. Їв він жадібно й неохайно, а наситившись, витер рот тильним боком долоні. Олександра простягла строкату паперову серветку й узяла сигарету.

– Дай і мені,– сказав Валентин.

– Ти ж не куриш! – здивувалася вона.

– Мало що… Хоч спробувати, навіщо ви себе труїте.

– Я б тобі не радила…

– Що ти все кудкудакчеш, Сашко? Мені що почати, що кинути, – як два пальці… Інша річ, якби Марта раптом закурила, – він посміхнувся, – отут уже ви б забігали…

Ім’я дочки спрацювало як спусковий механізм.

– До чого тут Марта? – насупилася вона. – Що за дурниці? До речі, може, все-таки поясниш, де тебе носило цілий тиждень? Ні дзвінка, ні записки. Адже якщо ти був у рейсі з понеділка, отже, і додому встигнув заскочити. Сумка он при тобі. А ми тебе по моргах шукали, Сергій з міліцією розбирався…

– Та облиш ти… – перебив він, закашлявся й зі злістю розчавив сигарету в попільниці.– Ну й лайно!.. Тільки не треба допитів, сестричко. Хвилювалися вони, шукали! Кому я тут потрібний?! А щодо Марти – помиляєшся. Доня твоя ще той фрукт. Затягла мене на озеро, наговорила хтозна-чого, втопила мій мобільник за триста баксів… І звідки мені знати, що за дурниці в неї в голові?

– Навіщо ти виказав дівчинці, що ми її вдочерили? Хто тебе тяг за язика?

– А доки ти збиралася морочити їй голову, Олександро? Однаково вона б додумалася, рано чи пізно, – поморщився Валентин. – Не роби з мухи слона. Ви що, збиралися все життя її за ніс водити?

– Не тобі це вирішувати! – спалахнула Олександра. – Нема в тебе такого права і не було, хоч ти й живеш у цьому домі. Якби я сама не сказала, ти б уявлення ні про що не мав.

– А що б від цього змінилося?

– Ти про що?

Він не встиг відповісти – задзвонив телефон у передпокої. Дзвінок був характерний, з мобільного. Олександра квапливо вийшла і, не вмикаючи світла, взяла слухавку. Щоки її палали. У кухні теж був апарат, дотягтися до нього було легко, але вона не хотіла говорити з будь-ким у присутності брата.

Телефонував Сергій, і його домашній, хоч і трохи стривожений голос приніс їй деяке полегшення.

– Вибач, що пізно, – сказав Федоров. – Твій мобільний не відповідає. Ти не спиш? Знаєш, не розумію, що зі мною відбувається. Глухе безсоння. У мене таке рідко буває.

– Я теж іще не лягла. – Олександра вирішила не говорити про повернення Валентина. – Може, серце розійшлося? Прийми валокордин… Ви коли повернетесь?

– Завтра вдень… Ти на роботу?

– Куди ж іще? – з прикрістю мовила Олександра. – На добраніч, Сергію.

Вона поклала слухавку й по дорозі назад зазирнула у ванну – освіжити розпашіле обличчя.

– Олександро! – долинув до неї голос брата.

– Що? – вона зупинилася на порозі.

– Я пішов спати. Втомився. Мені зранку в контору, опівдні знову в рейс. Зроби все як зазвичай… Бутерброди там, термос, чистий рушник. Ну, ти в курсі.

– Добре, – вона кивнула, сіла навпроти і все-таки змусила себе вимовити: – Зачекай, Валику. Ти завтра знову поїдеш, а я все-таки повинна знати, що там між вами сталося. Ти ж не просто

1 ... 71 72 73 ... 110
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ті, кого немає», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ті, кого немає"