Читати книгу - "Руйнація, Ріна Бейкер"

Різкий біль від відірваного клейкої стрічки висмикує мене зі сну, де я була щаслива. Мені наснилося, ніби я встигла взяти з собою пістолет, що зараз лежить собі без діла в шафі під стопкою охайно складених футболок. Так і знала, що його варто було постійно носити при собі, навіть спати зі зброєю. 
— Я вбʼю тебе, перегризу твою срану горлянку, нахрін, — хриплю я. Слова шкребуться в пересушеному горлі, як пацюки, що відчайдушно хочуть вибратися з небезпеки. 
— Я відчував, шо це була погана ідея, — каже чоловік, шо походив до нас вчора. — А зараз ти, — він піддіває нігтем краєчок скотчу на щоці Мінді, та зриває його швидким порухом руки. 
   Дівчина скрикує, червона відмітина перетинає змучене обличчя.
— Відпустіть нас, будь ласка, — шепоче вона. 
— Для цього я тут, — каже чоловік, стаючи за її спиною. 
   Він звільняє її руки, загрозливо дивиться в очі, коли розвʼязує ноги. 
— Дякую, — видихає подруга. 
— А зараз розвʼязжи її, — він киває на мене.
   Здоровань стоїть збоку та спостерігає за тим, як Мінді тремтливими пальцями бореться з мотузкою, що впилася в мою шкіру. Він припідіймає сорочку, дістаючи з кобури пістолет та наставляє його на мене. 
— Тільки давай без дурниць, руда, — знуджено каже він та демонструє блискучі кайданки. 
— Де ми? І чому опинилися тут? — мій голос холодний, як лезо ножа. 
— Я не маю повноважень відповідати на твої запитання. 
   Мої руки вільні. Я дивлюся на зап’ястя, де знову красуються браслети синців, розтираю їх, відновлюючи притік крові. 
   Мінді стоїть на голих колінах й розв’язує мотузки на ногах, схлипуючи. 
— Руки перед собою, — наказує чоловік. — І до мене. 
— А можна якось ввічливіше? — запитую я. 
— Можна, — він вичікувально підвів брови. 
— Ну і де ж ця ввічливість? — я не відпускаю його погляд.
— Поцілую тебе в сраку пізніше, — гаркає, звужуючи очі.
    Мінді, повільно крокуючи, наближається до чоловіка, підводить руки перед собою. За секунду на них вже виблискують наручники. 
   Я знову добровільно опиняюся в полоні, відчувши лише примарну подобу свободи. 
   Він штовхає нас в спину, аби ми підіймалися сходами, а сам, тримаючи зброю на прицілі, ступає позаду. 
Ми човгаємо босими ногами довгим, холодним коридором з сірими стінами. Минаємо декілька замкнених кімнат. За дві сотні кроків (я рахую, щоб хоча б чимось відволіктись) ми впираємося в двері. Я повертаю голову через плече, запитально дивлячись на нашого охоронця. Він киває, та наказує не тягнути, а ворушити своїми булками. 
   Повільно, наче це відтягне неминуче, натискаю на ручку та підіймаюся ще одними сходами. Глибо ж нас запроторили.
   Яскраве, червоне світло західного сонця бʼє в очі, тому я не відразу встигаю оглянути приміщення. Я важко дихаю, розуміючи де ми опинилися. 
— От виродок! — голосно вигукую в такій знайомій кухні. — Де чортів Енцо? — запитую в громила, різко зупиняючись. 
— Ласкаво прошу, Бетані, — Енцо повільно заходить всередину з літної тераси. — Вибач за ці незручності. Я попросив доставити тебе сюди, але мої люди працюють так, як вміють. 
— Що відбувається? — тремтлтвий голос Мінді нагадує, що я тут не одна. 
— Я хочу, щоб Бетані допомогла мені владнати певні, — він робить вигляд, що підбирає слово. —Незручності.
— А дизайнеру у вашому домі обов’язково працювати в кайданах? 
   Енцо Мореллі абсолютно ігнорує цю заувагу, наближаючись. 
— Я знаю, що Кайл Вествуд дуже прив’язався до тебе, — він обвів мене поглядом. — І звісно, я його розумію.
— Що далі? — сціпивши зуби, запитую. 
— А далі я мушу витягти цього щура (що проник в мій дім та передав логістику наших постачать товару в лапи уряду), із нори та прихлопнути його своїм черевиком, — він сів на стілець. — В цьому ти мені й допоможеш. 
— Відпустіть Мінді, вона тут ні до чого. 
   Він заперечливо хитає головою, стискаючи губи в тонку лінію. 
— Ні, не можу. Ці недоумки, — він кидає погляд на охоронця. — Притягли її сюди, тому я зможу відпустити вас лише разом. Вдвох прийшли — вдвох пішли. Таке ж правило найкращих подруг? 
— І як саме я можу допомогти вам? 
— Пропоную дружню співпрацю, Бетані. Ми записуємо невеличке відео, — він водить рукою в повітрі, немов диригент. — Звісно, все буде не по-справжньому, лише гра. Твої руки та ноги будуть зв’язані, рот заклеєний… 
— Тобто в такому ж положенні, в якому я перебувала всю ніч? — перебиваю його, напружуючи всі мʼязи. 
— Так, але це всього на декілька хвилин, — Енцо прочищає горло. — Ми запишемо відео для твого коханця, він побачить його, втратить розум від люті, прилетить сюди і тут БАЦ! — він гучно ляскає в долоні, від чого я здригаюся. — Я зустріну його кулею в лоб. Як він зустрів мого сина, — мʼяз на щоці чоловіка пульсує. 
   Я кидаю короткий погляд на Мінді. Подруга розгублена та налякана. На її обличчі чітко зчитується повне нерозуміння та спантеличення. 
— А якщо я відмовлюся? —- холодно цікавлюся. 
— В такому випадку може бути трішки боляче. Я буду змушений зробити те, чого не хочу робити, — він підвівся, крокуючи до мене. — Я гадаю, що ти достатньо розумна, аби осягнути, що Кайл Вествуд не гідний тебе, — він підвів моє підборіддя двома пальцями. 
— Він не прийде. В нього таких, як я — хоч греблю гати, — мені боляче від думки, що це може бути правдою. — Я не буду плакати, або просити, щоб він приїхав. Він здогадається, що це пастка. 
— О, ні! — він проводить пальцем по моїй щоці. — Я згадую себе, дивлячись на нього. Колись, давно, точно така ж жінка, як ти, забрала моє серце. Я ладний був заради неї на все. Болить досі.
— Я б із задоволенням потисла б їй руку, — відводячи голову вбік, кажу я. 
   Він криво посміхається, дивлячись на Мінді. 
— Якщо тобі кепсько вдаватиметься імітувати страх та біль, — він підходить до стільниці, беручи ніж. — То вона допоможе, — він вказує кінчиком леза на подругу. — Нам варто лише провести лезом по цьому гарному обличчю, щоб ти кричала, аби я облишив її. Чи я помиляюся, Бетані? 
   Я мовчу, глипаючи на Мінді, яка вже захлинається від браку кисню. 
— Гаразд. Знімайте своє сране відео.
   Він виставляє руку вбік, тримаючи її долонею доверху.
— Телефон, — командує він. 
   Здоровань кидається кудись вбік та бере зі столу телефон (мій, бляха, телефон!), та кладе в руку свого боса. 
— Що ж, тут у нас? Так, звісно ж заблоковано. 
   Він підходить до мене, направляючи екран на моє обличчя. В цю ж секунду він оживає. 
— Я точно не працюватиму на тебе після цього, — говорю з презирством. — Звільнюся за першої нагоди. Мінді теж. 
— Цікава у вас переписка, — він крутить головою, явно розглядаючи фото. — Ти схожа на свою маму більше, ніж здається на перший погляд. 
   Шлунок стискається від розуміння, що він розглядає мої відверті світлини. 
   Чоловік вмикає відео, де Кайл трахає мене, наші гучні стогони заповнюють кімнату.
— Значно більше, ніж я думав. 
   Ми мовчимо, поки від додивляється. Господи, а можна щось ще більш принизливе? Невже я не заслуговую бути втоптана в лайно ще глибше? 
   Моє підборіддя тремтить, я майже плачу.
   Мінді дивиться на мене, співчутливо щось шепочучи. Не можу розібрати її слів за ревом, що стоїть у вухах. 
— Звʼяжи її! — гаркає Енцо, продовжуючи читати переписку. 
   Я знову сиджу на стільці, скута, як раніше. Мідні відвели подалі, щоб не псувати кадр. 
   Моїми щоками течуть сльози. Я не дивлюся в камеру, як просить Енцо, а пропалюю його полядом, наче кислотою. 
— Кайле, тут твоя зіронька впала в мій сад. Якщо хочеш, аби я не відправляв її тобі по шматочках, то приїдеш сюди. Але не забудь взяти з собою те, що ти вкрав у мене, — Енцо переводить камеру на моє тіло. — Шкода псувати таку красу. 
   Я сиджу рівно, не вириваючись, не чинячи опір. Обличчя Енцо спотворює злість.
— Пауло, відріж нашій подрузі мізинець, може тоді ця мовчазна квітка оживе. 
   Пауло не роздумуючи підходить до Мінді, тримаючи в руках великий кухарський ніж та тягнеться до руки. Вона втрачає свідомість в ту саму секунду, дивлячись на блискуче лезо. Я починаю кричати, лютуючи, пручаюсь, благально дивлячись в очі чоловіку. Енцо підіймає руку, Пауло зупиняється. 
— Я не жартую, Кайле. Збиратимеш її по шматочках. Якщо приїдеш з підмогою — вона помре. Якщо ти надумаєш обдурити мене, як робив з клятою Мексикою та Сицилією — вона помре. Якщо чинитимеш хоча б якийсь супротив… Гадаю, мені не варто продовжувати. В тебе є година. 
   Мені не страшно, мені не боляче, я просто хочу смерті цього чоловіка. Хочу розкрити його ребра, та вирвати серце, що ще битиметься, коли я стисну його в кулак. Скажений пульс вібрує під шкірою, замість крові венами тече чиста лють. 
   Енцо надсилає відео, та сідає навпочіпки поруч зі мною. 
— Ось і все. Ти гарно впоралася, Бетані. Бачиш, зовсім немає причин, аби сумніватися в моїй чесності, — він здирає наліпку з мого рота. 
— Ти однаково шмат лайна. 
— Мені неприємно, що ти зробила такі висновки. 
— Я знаю, що це зробив ти, — не втримуюсь. — Це ти вбив мого батька. 
   Він кривить губи в гіркій посмішці. 
— Було не складно здогадатися, що Кайл… 
   Він замовкає, адже на другому поверсі здіймається крик та хаос. Хтось голосно гупає в двері. Істеричний жіночий вереск не спиняється. 
— Пауло, — Енцо киває головою на другий поверх. — Втихомир її, поки біля неї немає нікого.
   Той киває та не роздумуючи й секунди йде в бік сходів .
— То ми не єдині «почесні гості»? Хто там? Мама Кайла, чи може його сестра? 
   Я проговорюю ці слова та з жахом усвідомлюю, що насправді не знаю нічого про родину Кайла. Я взагалі ніхріна не знаю про цього чоловіка.
   Дідько, я вже надумала якусь закоханість! 
   Як можна закохатися в людину, якщо не знаєш елементарних, базових речей про його життя. 
   Шум зверху затихає, я прослуховуюсь. Раптова суміш удару та викрику розрізають тишу. Тупотіння ніг чується прямо над нашими головами, в напрямку сходів. 
   Енцо підводиться, робить два кроки та застигає. 
   На східцях з’являється одна жіноча нога, за нею друга. Я повільно підводжу очі, оглядаю руки в крові. В одній долоні жінки пістолет, а в іншій — ніж. Якась дурна надія закрадається під грудну клітину. 
   Вона спускається ще нижче, мій погляд підіймається її тілом. 
— Мамо? 
— Бетані? 
   Ми викрикуємо це одночасно. 
   Як клята Лара Крофт, на сходах стоїть моя мама, з закривавленими руками та спітнілим обличчям. Я не вірю своїм очам та вухам. Якого дідька вона тут робить? 
— Бетані! — вона кидається вниз. 
  Енцо наставляє на мене зброю. 
— Габбі, стій де стоїш! — гаркає Енцо. — Я винесу її мізки, якщо ти зробиш бодай крок. 
   Вона заклякає, підіймаючи руки. 
— Енцо, не роби дурниць, опусти зброю, — каже вона тихо та заспокійливо. 
— Ти перша. 
— Разом, — торгується мама. 
— Що відбувається? Мамо, що ти тут робиш? Ти ж написала в повідомленні, що ви з Люком полетіли на відпочинок, — подаючись вперед запитую я. 
— Як бачиш, відпочиваю тут, я не бачила свій телефон вже декілька днів, — вона кинула на мене секундний погляд. — Я покладу зброю лише разом з тобою, Енцо. 
— З цього дня ми все робитимемо разом, люба, — він присів, кладучи зброю на підлогу. 
   Мама повторила цей порух за ним. Вони синхронно піднялися та поставили стопи на пістолети, відштовхуючи їх вбік. 
— Розвʼяжи мою доньку, — вимагає вона. 
— Двоє на одного? Не чесно. 
— А хіба ти колись знав, що таке чесність? — проціджує вона. 
— Я був чесним з тобою, Габріелло, я кохав тебе. 
   Що? 
   Що, бляха? 
   Я вирячую очі, видихаючи це запитання. 
— Ти ніколи не кохав мене, Енцо. Я була не більше, аніж гарний сувенір, трофей, який ти хотів мати поруч з собою. 
— Мені хтось пояснить, що тут, бляха, відбувається? — кричу я, привертаючи їх увагу до себе, проте вони мене навіть не чують. 
— В нас було все добре, поки Данте не закрутив тобі голову! 
— Я кохала Джона тоді і кохатиму завжди. 
— Який, нахрін, Джон? Данте Гатті, якого ми прийняли в свою родину, як свого, аби він пізніше всадив мені ніж у спину, викрадаючи мою наречену. 
   Я слухаю це, не вірячи своїм вухам. Тут є приховані камери? Можливо, я знаходжуся на зйомках того галімого шоу, де родичі розігрують героя найтупішим способами.
   На підлозі ворушиться Мінді, повільно розплющуючи очі. Я подаю їй знак мовчати, самими губами та киваю, аби вона повзла до мене. Дівчина підводиться на руках, повільно підсовуючись ближче, поки мама з Енцо захоплені суперечкою. 
— Викрадення? — вона гірко посміхається. — Викрадення, це те, що ти зробив зі мною, — мама гордовито підіймає підборіддя. — А я втікала. Втікала, готова заритися під землю, аби більше ніколи не бачити й не чути тебе. 
— Я шукав тебе роками, Габбі, не міг більше ні про що думати. 
— А коли знайшов, то вбив мого чоловіка, — мама витерла сльозу, залишаючи на щоці кривавий слід. — Я би здогадалася, що це ти навіть без записки. 
   В моїй голові хтось перемішує пазл на тисячу деталей, я не розумію, як маю все складати докупи.
   Мінді вже біля мене, вона старанно, але тихо розв’язує вузли за моєю спиною. 
   Хоробра дівчинка, навіть не плаче, концентруючи всю силу та увагу на одній мені — звільнити мене. 
   Подруга обережно вкладає мені в руку твердий предмет. Я опускаю голову та бачу, що це пістолет Енцо, який він нещодавно дуже необачно відштовхнув в бік дівчини, навіть не думаючи, що зброя може потрапити в чужі руки. 
— Молодець! — самими губами шепочу я. 
   Вона киває головою, сідаючи поряд зі мною на підлогу, продовжуючи звільняти ноги.
   Рука стискає зброю. Я намагаюся вирівняти дихання, як мене вчив Рік. Лише так можна прицілитись, після чого на довгому, протяжному видиху натиснути на курок. 
   Ще секунда і я зроблю це. Нумо, Бетані, ти ж відтворювала цей момент в своїй уяві сотню разів!
   Вхідні двері відчиняться, ми чуємо бадьорі кроки та посвистування, за декілька секунд в поле зору заходить Дієго. Спершу він дивиться на мою маму, потім свого батька. 
   Побачене шокує його. 
   Хлопець втискає голову в плечі, запитально підіймаючи палець. 
— Чому ти тут, Дієго? — гаркає Енцо. — Ти маєш бути у Вашингтоні! 
— Та я вирішив все дистанційно. А що тут, власне… — він повертає голову в наш бік, та застигає, як вкопаний. 
Він дивиться на нас, спантеличено.
— Дієго? Ти так виріс, став красенем! — видихає мама. 
   Я підвожуся, обіймаючи Мінді, аби заховати між нами зброю. Ми відступаємо до кухонного острівця. 
— Що тут відбувається, батьку? — крижаним голосом запитує хлопець. 
— Зустріч старих знайомих. Йди, куди йшов! — він вказує на двері. 
— Що тут роблять дівчата? — він вказує на нас. — Ти взагалі з глузду зʼїхав? Та Кайл вбʼє тебе, якщо дізнається… 
— Це я вбʼю його! — перебиває батько. — Він буде тут з хвилини на хвилину, аби врятувати свою кохану, — чоловік сміється. — Всі біди в нашому житті від кохання, синку. Не спаскудь своє життя цим непотрібним почуттям. 
   Дієго кидає погляд на нас. Ні. Він дивиться на Мінді. Та, в свою чергу, не відводить очей від нього. 
— Відпусти їх. Негайно! — стискаючи щелепу вимагає Дієго. 
— Ще не вистачало, аби мені наказувало щеня! 
— Енцо! — мама робить до нього крок. — Відпусти їх і я твоя, — вона розводить руки. — Я, в обмін на життя моєї доньки. Нашої доньки. 
— Ваша донька, як ляпас для мене. Чергове нагадування про зраду, — Енцо повертається, дивлячись на нас з Мінді. — Коли я побачив її, то подумав, що це ти. Лише колір волосся інший. Як дві краплі. 
— Ні, Енцо, — мама підіймає руки до голови, стискаючи ними волосся. — Це не донька Данте. 
— Що? — він здивовано видихає. — То ти у нас розкидала ноги на всі боки? Спритна дівка!
— Ні! — мама починає по-справжньому плакати. — Коли я втікала від тебе, не оглядаючись, то була вагітна. Енцо, Бетані — твоя донька. 
— Що? — одночасно вилітає у всіх присутніх. 
   В повітрі з’явився запах грози, озону, після удару блискавки. 
— Я не хотіла залишати цю дитину, — вона кидає на мене сповнений болю погляд. — Пробач, що кажу це, Бетані. 
   Я могла б впасти на місці, якби не Мінді, яка підтримувала мене у вертикальному положенні. Тіло ляльки, напхане ватою. Я не відчуваю свого обличчя, лише сльози, що розʼїдають щоки, немов кислота. 
   Енцо — мій батько? Що? Ні! Ні, це неправда! Це брехня, аби спантеличити його, вивести з ладу. Мама розумна жінка, це точно якийсь план. 
— Я тобі не вірю, — шепоче Енцо. 
— Віриш ти мені, чи ні, це не скасовує того факту, що ти її рідний батько. Її справжній тато лежить під землею. Ти, в свою чергу, дав лише біологічний матеріал. 
— Бетані — моя сестра? — спираючись на коліна, та часто моргаючи, запитує Дієго. 
— Так, у вас з Бруно є сестра. Проте, їй пощастило трішки більше, аніж вам. Хоч не довго, але в неї був татко, який любив її, обожнював, був готовий покласти світ до її ніг. 
— Мамо, чому ти мені не сказала? — тремтливо запитую я. 
— Він не був гідним того, аби ти знала про його існування, доню. 
— Донька? — дивлячись на мене, промовляє Енцо. — В мене є донька? 
Мене нудить від цих слів.
   Вхідні двері гупають, наче їх вибили з ноги. За спиною Дієго з’являється Кайл, тримаючи перед собою гвинтівку. Дуло торкається спини мого… Брата? Так, взагалі, можна говорити? 
   Дідько, це якийсь клятий бразильський серіал! 
— Енцо, я натисну на курок, якщо ти негайно не відпустиш мою… Бетані, — цідить крізь зуби Кайл. — У тебе не так багато дітей, аби розкидатися ними, як заманеться. 
— Їх більше, аніж я думав пʼять хвилин тому, — каже шокований Енцо. 
   Здається, що він забув для чого тут Кайл. Я чую, як гайки в його голові розкручуються, всі його думки розсипаються, руйнуються, перетворюються в ніщо. 
  Кайл зводить запобіжник з гучним клацанням. Дієго вирівнює спину. 
— Ні, будь ласка, не роби цього! — раптовий крик Мінді лякає мене, я здригаюся, чуючи гучний вистріл. 
   Погляд падає на Дієго. Він стоїть, цілий та неушкоджений. Мені стає важко, Мінді опирається на мене. Я міцно стискаю тканину її майки, допомагаючи впоратися з емоціям. Вона все більше розслабляється. 
  Повертаю голову до подруги. З її рота рече тонка цівка крові. 
— Мінді, що ти… - починаю я, та раптом відчуваю важкість в правій руці. 
   Пістолет. 
   Пістолет, що був захований між нами.
   Пістолет, зі знятим запобіжником. 
— Бетані... — хрипить подруга. 
   Всі шоковано дивляться на нас. Я опускаю погляд, спостерігаючи за червоною плямою на її животі. Вона розширюється з кожним її судомним вдихом. 
— Мі! О, Господи! Мінді! Що я наробила? — істерично притискаючи руку до поранення кричу я. 
   Дієго кидається до нас, підхоплюючи дівчину на руки. 
— Мімі, не відключайся! — він відчайдушно притискає її до своїх грудей. — Слухай мій голос, добре? 
  Дівчина повільно киває, випльовуючи кров.
  Я кидаю зброю на землю, накриваючи рот руками. Мій крик та ридання несила стримати. Язик відчуває смак теплої крові Мінді. 
— Мінді! — я задихаюся. 
   Дієго намагається зупинити кровотечу, втискаючись пальцями в рану. 
— Допоможіть, — тихо просить він. — Викликайте кляту службу порятунку! — розлючено кричить він.
   Мінді підіймає руку, проводить пальцями по обличчю чоловіка. На її вустах грає усмішка. 
— Дякую тобі, Дієго, — вона насуплюється. — Проте… не варто. 
— Що ти таке кажеш? — вдивляючись в її очі шепоче він. 
   До них підбігає Кайл. 
   Я перевожу погляд на маму. Вона, користуючись моментом розгубленості всіх присутніх, підіймає свій пістолет та приставляє його до потилиці Енцо. 
   Кайл надає першу допомогу Мінді, тампонуючи рану, як колись зробив зі мною. 
  Я не можу дихати. 
   Я не зможу жити. 
   Якщо Мінді загине — я ніколи собі цього не пробачу. 
— Вези її в лікарню, Дієго, — каже Кайл. — Дієго! 
— Що? — той відривається від очей Мінді. 
— Я кажу, що ти маєш покласти її в машину та терміново відвести до лікарні. Кровотеча занадто сильна, ми не можемо чекати на службу порятунку. 
   Чоловік киває, підіймаючись з Мінді на руках. 
— Зможеш вести автівку? — насторожено запитує Кайл.
— Так, — він розгублено киває головою. — Так, зможу. 
— Тоді чого ти чекаєш? Ворушися! — кричить Кайл. 
   Голова Мінді звисає з передпліччя Дієго, хитаючись, поки він біжить до виходу. 
   Кайл підбігає до мене, притискаючи до грудей. 
— Все добре, я тут, я з тобою, люба. 
— Я вбила її, — шепочу йому в груди. 
— Ні, вона житиме, — запевняє Кайл. 
— А якщо ні? Я вбивця, Кайле, чортова вбивця. 
   Його губи торкаються мого чола. 
— Не ворушися, якщо не хочеш, аби твої мізки розлетілися стінами! — гарчить мама, тримаючи Енцо на мушці. 
— Ти не зможеш вбити мене, Габбі. 
— Не будь таким тупим! Та мені стане легше дихати, якщо такий шмат лайна, як ти, зникне назавжди. 
   Кайл бере мотузку, якою були зв’язані мої руки та крокує до старшого Мореллі. Він з легкістю втримує дві руки чоловіка поруч, обмотуючи їх. 
   Енцо не чинить супротив, він лише дивиться на мене, не моргаючи.
   Це дуже моторошно. Крихітні голки, що попередньо були розігріті до температури киплячої лави, врізаються в шкіру. 
   Я досі не можу повірити в те, що Енцо може бути моїм батьком. 
— Вперед! — хапаючи чоловіка за плече, каже Кайл. 
   Енцо ступає крок за кроком, підходячи до стільця, де сиділа я. 
   Кайл штовхає його донизу, чоловік сідає. 
   За хвилину майстерні руки чоловіка міцно фіксують кінцівки Енцо. 
   Він не пручається, спостерігаючи за нашими з мамою обіймами.
   Мій ніс, такий, як в неї, наші очі однакові, губи дуже подібної форми. Мої руки в крові, як і у неї.
   Я тремчу від холоду. Відчуваю себе тією маленькою дівчинкою, проблеми якої могли відігнати мамині обійми та заспокійливі слова. 
— Бетані, — тихо кличе Енцо. — Якби я знав…
— Замовкни! - випалюю я. 
   Кайл відходить, запрошуючи мене підійти ближче. 
   Я простягаю руку, забираючи мамин пістолет, та вирушаю до Енцо. 
   Я стискаю зброю в руці, зважуючи все, що почула сьогодні. В темних очах чоловіка бринять сльози. 
— Ну привіт, татку! — кажу, притискаючи дуло до його щоки. 
— Що? — шоковано запитує Кайл. 
— Знайомся, Кайле! — я обертаюся до чоловіка, якого, здається, кохаю. — Це моя мама, Габріелла. А це, — я вказую на Енцо. — Виявляється, мій батько. Точніше той, хто люб’язно кінчив в мою маму, після чого вона завагітніла. 
— Це ти так жартуєш, Бетані? — тривога в голосі чоловіка не прихована. 
— Я? Жартую? — мій істеричний сміх розриває груди. — Та це, бляха, кляте життя наді мною жартує! Мені огидна думка, що цей покидьок породив мене! — плечі починають тремтіти, поки я розмахую пістолетом. - Я жила в брехні. Все моє життя — велика вистава, де я клятий глядач, — я обертаюся до мами. — То хто я тепер, мамо? Бетані Гарпер, Бетані Мореллі, чи може вже клята Бетані Гатті?! — кричу я. Вона здригається. — Я втомилася від цього! 
— Зіронько, опусти зброю! Ти можеш собі нашкодити, — наполегливо просить Кайл, роблячи повільні кроки до мене. 
— Ні! Навіщо? Я і так вбивця! — груди розриває відчайдушне ридання. — Я вбила Мінді. 
— Вона досі жива. - ніжно промовляє Кайл. 
— Я вбила Бруно! А знаєш що? Виявляється, він мій брат! 
— Що? Ти зробила… що? — шоковано глипає Енцо. 
— Так, Енцо! Це я вбила твого любого синочка! — божевілля грає на моєму обличчі. — Це було випадково, можливо, тебе потішить цей факт. Я захищалася. 
   Я обертаюся до мами. 
— Мамо, як мені жити? Як можна жити після такого? 
— Бетані, люба… 
— Ні! Не говори нічого! Я не знаю, що ти зараз збираєшся робити. Можливо, скажеш правду, але є більша ймовірність, що ти збрешеш. Втім, як завжди. Тобі не звикати. 
  Її щоками та підборіддям котяться сльози. 
— Ти не знаєш про це нічого, тому що я хотіла вберегти тебе.
— І як? Вдалося? — гірко посміхаюся. 
— Так, вдалося. Ти мала батька. Справжнього батька, а не подобу. Ти мала дитинство та родину, впевненість в тому, що тебе виховували гідні люди. Я не хочу вірити в теорію, що краще гірка правда, аніж солодка брехня. Я хотіла дати тобі інакше життя: краще, спокійніше, безтурботніше. Вибач, що заради цього мені прийшлося берегти в серці стільки таємниць. 
— Я заслуговував знати, що в мене є донька, — гарчить Енцо. 
— Ні, не заслуговував! Ти не заслуговував ні одної волосинки, що впала з її голови. Ти не був гідний бачити її перші кроки, чути невміло вимовлені слова, тримати сідло велосипеда, поки вона крутить педалі, а потім обдмухувати ранку на коліні, обробляючи зеленкою. Ти не був гідний запустити її першого повітряного змія, за руку повести до школи, чи заспокоїти плач після першої поганої оцінки. Ти не гідний її, Енцо. Все це робив Данте і продовжував би робити, якби не ти! 
   Енцо буравить її повним люті поглядом. 
   Я швидко підходжу до нього, притискаючи дуло пістолету до лоба. 
— Що, Бетані, вбʼєш свого батька? 
— Ти не мій батько. 
— Нужбо, стріляй! — він каже це, але не вірить, що я виконаю таке прохання. 
   Моя рука починає тремтіти, погляд бігати, уникаючи уваги його очей. Замість того, щоб заспокоїти та сповільнити дихання, я починаю жадібно хапати повітря ротом. Заплющую очі, стискаючи вуста. 
— Я не можу, — кажу, роблячи крок назад. 
   Мої ноги несуть мене в протилежний бік, працюючи в автоматичному режимі. Я хочу вирвати. 
— Така ж сцикуха, як твоя повія-мати, та так званий батько! — випльовує Енцо. 
   Заклякаю. 
— Підібгала хвіст, втікаючи, — продовжує він.
— Не хвилюйся, я всаджу кулю тобі в лоба, якщо ти так відчайдушно просиш, — гарчить Кайл. 
   Я повільно розвертаюся, дивлячись на Енцо. 
— Це тобі за батька, — рівно промовляю я, підіймаючи руку, та натискаю на курок. 
   Час застигає, стискається та вибухає. Я усвідомлюю, що віддача зброї бʼє хвилею в моє плече. 
  Крик мами слугує акомпанементом кулі, що влучає в лоб, прямо по центру, над самовдоволеним обличчям. 
   Я падаю на коліна, безсила. 
  Такі рідні, такі знайомі руки підхоплюють мене, притискаючи до себе. 
  Я в свідомості, проте свідомість ця дуже далеко, не зі мною. 
— Батані, люба, ти чуєш мене? — пальці Кайла торкаються мого обличчя. 
— Ні. Я не знаю. 
— Ти все зробила правильно. 
— Якщо мій рідний батько шмат лайна, то і я шмат лайна. Так працює генетика. Проти природи не попреш. Як я могла вчинити інакше?
— Ні, це не так. Поглянь на мене, — він бере мою долоню, прикладаючи до своїх грудей. — Чуєш, як б’ється це серце? — я киваю головою. — Воно було мертве в грудях. Поки не зʼявилася ти. Я не уявляю наскільки світлою має бути твоя душа, аби таке зробити, але лише тобі це вдалося. 
— Кайле, не потрібно…
— Бетані! Я кохаю тебе. Ти — найпрекрасніша жінка, яку я зустрічав. Та що там, здається, у світі така лише одна, — він цілує кінчик мого носа. — Якби рік тому хтось розповів мені, що я скажу комусь такі слова, я б всадив би кулю в груди цьому ідіоту. Але, ось він я! Я твій. Ти можеш робити зі мною, що хочеш. Я із задоволенням вип’ю отруту, якщо ти попросиш мене зробити це. 
— Ти не можеш мене кохати, — шепочу. 
— Але кохаю. Я не знаю, коли саме зрозумів, але... Здається, це почуття жило під шкірою, а твоя поява змусила його тягнутися до серця. 
   Стискаю його сорочку, тягнучись вустами до його губ. Цей поцілунок короткий та ніжний. Наші очі не заплющені, ми говоримо далі, але вже без слів. 
— Я боялася, — видихаю в його рот. — Боялася, що мої почуття до тебе не взаємні. Намагалася переконати себе в тому, що це не кохання. Захоплення, азарт, адреналін, але точно не кохання. І щоразу, коли я бачу тебе, коли я відчуваю твій запах, потерпаю від твоїх доторків, я розумію, що не можу брехати собі, — роблю недолугу спробу набрати в легені повітря. — Я тягнуся до тебе, як квітка тягнеться до сонця. Ми не можемо бути по різні сторони, як місяць, та його зірка. Кайле, якщо це не кохання, то я готова померти на місці. 
   Ми притуляємося лобами, тремося щокою об щоку, наші губи от-от торкнуться. 
   Дзвінок мого телефону вибухає у просторі. 
   Мама підходить до нього, дивлячись на екран. 
— Дієго! — з тривогою повідомляє вона.