Читати книгу - "Улісс"

— Містере Лістере! — погукав помічник, відчинивши двері.

— …в якому кожен може вгледіти щось своє. Наприклад, суддя Медден у своїх «Записках магістра Вільяма Сайленса» знайшов там чимало мисливських термінів… Слухаю. Що там?

— Прийшов один джентльмен, сер, — пояснив помічник, підступаючи і простягаючи візитну картку. — З «Фрімена». Хоче подивитися підшивку «Кілкенні Піпл» за минулий рік.

— Авжеж, авжеж, авжеж. А цей джентльмен?..

Він узяв картку, глянув, не роздивився, поклав, не подивився, поглянув знову, запитав, кахикнув, запитав:

— А він..? Он там!

Пританцьовуючи, бібліотекар прожогом вискочив у коридор. Там, при денному світлі, він заговорив промовисто, запопадливо, усвідомлюючи свій службовий обов’язок, найсправедливіший, найдобросердіший, найчесніший з усіх квакерів.

— Це той джентльмен? «Фріменс Джорнел»? «Кілкенні Піпл»? Аякже. Добрий день, сер. «Кілкенні…» Звичайно ж, маємо…

Терпляча постать чекала, слухаючи.

— Усі провідні місцеві… «Норзерн Віг», «Корк Екземінер», «Енніскорті Ґардіан», 1903… Будь ласка, хочете? Івенсе, проведіть джентльмена… Будь ласка, за цим служн… Або, прошу, дозвольте мені… Сюди… Прошу, сюди, сер…

Запопадливий і промовистий, він вів перед туди, де зберігалися всі місцеві газети, а темна сутулувата постать поспішала за його швидкою ходою.

Двері зачинилися.

— Та це ж той жид! — вигукнув Красень Мулліган.

Він скочив зі стола й схопив картку.

— Як його звати? Іцик Мойша{431}? Ага, Блум.

І знову сів на свого коника.

— Єгови, збирача крайньої плоті, шукати вже годі. А його я уздрів у музеї, коли зайшов туди привітати щойно народжену з піни Афродіту. Грецькі уста, які ще ніколи не вимовляли слів молитви. Щодня нам слід славити її велич. Від слів із уст твоїх життя полум’яніє.

І враз він обернувся до Стівена.

— А він тебе знає. І знає твого батька. Здається мені, він такий грек, що й самим грекам до нього далеко{432}. Він, блідий галілеянин, не зводив очей з її проміжної заглибини. Венера Калліпіга. Лунає грім гучний, неначе поклик лона. Тож німфі ніяк не вдалося сховатись від бога у гаї.

— Ми б залюбки послухали, чим нас порадують дальші досліди, — оголосив Джон Еглінтон, отримавши на те схвалення містера Краща. — Нас зацікавила місіс Ш. Досі ми думали про неї (якщо взагалі думали), уявляючи її такою собі вірною Грізельдою{433}, Пенелопою, яка береже хатнє вогнище.

— Антисфен, учень Горгія, — став пояснювати Стівен, — забрав пальму першости в красі у самиці Володаря Аргоса Менелая, аргів’янки Єлени, що стала дерев’яною троянською кобилою, в якій замешкав чималий гурт героїв, і передав її простенькій Пенелопі. У Лондоні він прожив цілих двадцять років і, бувало, отримував платню таку саму, як лорд-канцлер Ірландії. Жив на широку ногу. Його мистецтво було чимсь іншим, ніж мистецтвом феодалізму, як його називав Волт Вітмен, а швидше мистецтвом переситу. Пироги з рибним паштетом, зелені келехи з хересом, медова підлива, цукати з пелюсток троянди, марципани, голуби начинені аґрусом, цукровані корінці. Сер Волтер Ралей{434}, коли його заарештували, був убраний у шати, варті аж півмільйона франків разом із найновомоднішим корсетом. Лихварка Еліза Тюдор колекцією своєї білизни могла б позмагатися з самою царицею Савською. Двадцять років він розривався між шлюбним ложем із його непорочними втіхами і грішною любов’ю з її продажними любощами. Ви ж знаєте цю історію від Меннінгема, як одна лондонська молодичка побачила Діка Бербеджа у ролі в «Ричарді III» й запросила його до себе в ліжко і як Шекспір, підслухавши, не став зчиняти багато галасу дармено, а взяв корову за роги, і коли Бербедж приходить і стукає у ворота, Шекспір відповідає, лежачи під ковдрою чоловіка-рогоносця тієї молодички: Вільгельм Завойовник є перший, а Ричард уже потім, Третій. І потішна місіс Фіттон, яка сяде верхи й рохне, і його люба пташечка леді Пенелопа Рич{435}, високородна випещена дама, годяться для актора, і шльондри з набережної, що дають за пенні.

Кур-ля-Рен. Encore vingt sous. Nous ferons de petites cochonneries. Minette? Tu veux[128]?

— Вершки бонтону. І матінка сера Вільяма Девенанта Оксфордського{436}, яка ладна була додати будь-кому з гостей до склянки винця ще й свого песця.

Красень Мулліган підвів очі д’горі і благально заквилив:

— О, блаженна Маргарито Маріє Песцедатна!

— І дочка Гаррі, того, що шість разів брав нову жінку{437}, і її друзі, вельможні леді, що жили по сусідству{438}, яких уславляє поет-джентльмен Лоун Теннісон. Проте що, на вашу думку, робила всі ці двадцять років бідолашна Пенелопа у Стратфорді, сидячи біля вікна, шибами поділеного на ромби.

Зроблю, таки зроблю. Зробивши діло. У розарії ботаніка Джерарда{439} на Феттер-лейн походжає він, чоловік із сивиною в рудуватому чубі. Ось дзвіночок, що синіший за її жилки. А пелюстки фіалок — вони шовковіші за повіки Юнони. Він походжає. Нам дали лиш одне-єдине життя. Одне тіло. Зроблю. Таки зроблю. Далі кишло, де бруд і сласна хіть, масні руки тягнуться до білої лілеї.

Красень Мулліган стукнув кулаком по столу Джона Еглінтона.

— І кого ви маєте на оці? — вигукнув він.

— Скажімо, в сонетах він зневажений коханець. Раз зневажений, і вдруге теж. А двірська шалапутка зневажила його заради лорда, його милогомоголюбчика.

Любов, яка не зважується назвати себе коханням.

— Тобто ви маєте на увазі, — докинув Джон, запеклий Еглінтон, — що він, як щирий англієць, полюбляв лордів.

На старій стіні шастають меткі ящірки. У Шарентоні я бачив їх часто.

— Здається, так воно й було, — погодився Стівен, — якщо він ладен зробити і йому, і всім іншим, зокрема тим, у кого ще незаймана цілина, святу послугу, яку стайничий робить жеребцеві. Можливо він, подібно до Сократа, мав не тільки норовливу жінку, а й матір бабу-повитуху. Але ж та гуляща шалапутка не порушувала шлюбної обітниці. Привид мучиться двома гризотами: порушеною обітницею і тим, що свою руку й серце його колишня дружина віддала благуватому мугиреві, братові покійного чоловіка. Наша славна Енн, я гадаю, була палкої вдачі. Звабила одного, звабить і другого.

Стівен крутнувся на стільці.

— Тягар доведення на вас, а не на мені, — сказав він, насупившись. — Якщо ви заперечуєте, що в п’ятій дії «Гамлета» він затаврував її ганьбою, то розтлумачте мені, чому за всі тридцять чотири роки від дня їхнього одруження і до того дня, коли вона його поховала, про неї немає жодної згадки. Усі ці жінки провели в могилу своїх чоловіків: Мері свого чоловіченька Джона, Енн свого бідолашного любого Вілла,